В колишньому СРСР головна книга Оруелла — роман-утопія «1984» — з’явилася наприкінці епохи «розвинутого соціалізму» в вільнодумному журналі «Новый мир». Зрештою, в перекладі на російську мову крихітним накладом роман друкувався і раніше, але винятково секретно, для ознайомлення членів вищого партійного керівництва. Можна сказати, цей твір був державною таємницею Радянського Союзу. Сьогодні «1984» добре знайомий читачам, тож немає сенсу його переказувати. Тоталітарна Океанія, в якій регулюється і контролюється абсолютно все, Внутрішня партія, анонімний «Старший брат», суворо ієрархізоване суспільство, постійна фальсифікація історії і сучасності в Міністерстві правди, катівні Міністерства любові, нарешті, єдиний протест проти тотального регулювання — кохання, яке раптом, востаннє в історії, перемогло інструкції і допомогло прозріти головним героям — і страшний фінал. Правду кажучи, жаху і безнадії письменницького пророцтва тоді, наприкінці 80-х, ніхто з нас не відчував: режим наближався до краху, і на обрії світліло щось невиразне, але не загрозливе. Здається, скоро Оруелл-пророк буде забутий, як забутий політичний сенс пригод свіфтівського Гуллівера.

В енциклопедичних довідниках читаємо про Оруелла, що він народився в Бенгалії 1903 року і помер в Лондоні 1950-го, написав памфлет «Свійський хутір» і роман «1984», де в алегоричній формі зобразив тоталітарне суспільство. І все ж, ким він був насамперед? Письменник? Мислитель? Антиутопіст? Він писав і журналістські нариси, і політичні та літературні есеї. Він багато розмірковував про майбутнє Британії та Європи, він одним з перших у світі проаналізував сутність тоталітаризму, виявивши себе, як ми б нині сказали, проникливим політологом.

Насправді за своїм темпераментом і талантом Оруелл був саме письменником. Вже в шкільні роки він жив у своєму власному, створеному його живою уявою світі, і напливи творчого екстазу підносили його над буденністю упродовж всього життя. Будучи за вдачею нещадним до себе, Оруелл картав себе за притаманний літераторам егоцентризм, зокрема, прагнення вивищитися над оточенням, але, треба визнати, він мав для гордості всі підстави: власне «я» було у нього сильним, чутливим і багатим. Груба реальність безцеремонно вторгалася в його художні переживання, і він у відповідь на цей виклик зайнявся політикою, ставши справжнім письменником-мислителем та невтомним громадським діячем. Оруелл був людиною дуже самотньою і не намагався бути схожим на всіх чи на «своє коло». Власне, такого кола у нього ніколи не було. Хоча були друзі і виняткове везіння — кохання і щасливий шлюб з розумною і відданою красунею Еллін О’Шоннесі.

Справжнє його прізвище було таке, як у нинішнього англійського лідера — Блер, а звали його Ерік Артур. Як і Тоні Блер, він походив із знаного роду і, почавши життя як усі юні торі, став лівим за переконаннями. Зрештою, Тоні Блер не любить, щоб його називали лівим; не любив цього й Оруелл, але з інших мотивів. Він гостро відчував насильство, а лейбористські лідери, на його погляд, прагнули влади над робітничими масами, щоб здійснювати свої реформи. Там, де пересічний громадянин бачив тільки вираз певних політичних інтересів, чутливий поетичний нерв письменника вловлював дисонанс між невиразними прагненнями виборців і холодними, далекосяжними розрахунками політиків.

Ерік Блер закінчив Ітон — привілейовану школу, з якої починалася кар’єра всіх знаменитих торі. Випускники коледжу говорили з особливим ітонським акцентом, носили свої ітонські краватки і в суто англійському дусі поєднували жорсткий індивідуалізм з ітонською корпоративністю. Блеру-Оруеллу була абсолютно чужа корпоративність, він повинен був все зрозуміти, усього досягти і за все відповідати сам. Сім’я його була аристократична, але бідна, і після школи Ерік відправився з Англії до її східних колоній, як колись його батько і тисячі інших незаможних англійців. Він служив полісменом у Бірмі. Там йому довелося багато побачити і пережити. Він жив у атмосфері неприхованої ненависті місцевого населення і вже тоді зрозумів, що визволення від англійського колоніального гніту принесе цим народам новий і не легший гніт. Як поліцейський службовець, він брав участь в процедурах страти і прийняв для себе основну світоглядну засаду: ніколи людина не повинна відбирати життя в собі подібних. Як гвинтик машини державного насильства, полісмен Блер зрозумів основне правило влади, що породжує зайву жорстокість: представник влади будь-що мусить викликати острах і не мусить виглядати смішним.

Після Бірми він перебуває в Лондоні і Парижі, пише нариси (публікуватися почав з 1923 року), живе «на дні», серед нетяг і волоцюг, носить лахміття і розмовляє, дбайливо стежачи, щоб не прохопилася інтелігентна говірка. 1933 року він публікує книжку нарисів «Вниз і геть в Парижі і Лондоні» під псевдонімом Джордж Оруелл. Святий Джордж — патрон Англії, Оруелл — невеличка річечка на тихій англійській півночі. Так підписує він свої романи, що виходять після цього щороку.

А потім прийшла Іспанія.

Неважко було передбачити, що автор творів, у яких пристрасно захищалися доведені до відчаю Великою депресією пролетарі шахтарського краю, опиниться в лавах іспанських республіканців. Захищали республіку від фашизму в Іспанії різні люди — від комуніста Мате Залки до Ернеста Хемінґуея і Андре Мальро. Оруелл приїхав в Іспанію з дружиною і записався в робітничу міліцію, з якою брав участь в боях. В таборі республіканців були різні політичні групи зі своїми власними військовими формуваннями. Сталося так, що Оруелл потрапив до організації ПОУМ, що діяла під прапором IV Інтернаціоналу, створеного Троцьким. Щоправда, не зовсім зрозуміло, чого Оруелл обрав собі саме таке політичне оточення; пізніше він подумував перейти до анархістів, але комуністи з їхнім партійним централізмом його явно не приваблювали. Та переслідування троцькістів, що розпочала республіканська влада під тиском Москви, ледве не коштували йому життя. Оруелл не знав, що для Сталіна в Іспанії точилося дві війни — другорядна війна проти фашизму і головна, таємна війна проти Троцького, за монопольний вплив на міжнародний комуністичний рух. Але він прекрасно відчув фальш і брехню, несправедливість звинувачень чесних і хоробрих бійців, вони з дружиною самі ледве не стали жертвами таємних розправ агентів НКВД з їх політичними противниками. Подружжю вдалося втекти з Іспанії, і 1938 року Оруелл видрукував книгу «Данина Каталонії», — одну з найяскравіших та найправдивіших розповідей про громадянську війну в Іспанії і один із перших лівих протестів проти сталінської нечистої гри. Водночас Оруелл, як і ряд інших лівих письменників, намагається розгадати таємницю московських політичних процесів проти діячів старого, ленінського керівництва партії, на яких колись незламні більшовицькі вожді, явно духовно розчавлені в застінках, покірно каялися в шпигунстві, тероризмі і диверсіях.

Оруелл поставив поруч імена Гітлера і Сталіна ще в рецензії на «Майн кампф», надрукованій 1934 року. Пізніше він дедалі настирливіше зазначає спільність тоталітарних методів обох диктаторів. 1943 року, коли Сталін розпустив Комінтерн, аби підкреслити свою відмову від ідеї світової революції і свою лояльність до союзників по антигітлерівській коаліції, Оруелл пише різко антисталінський памфлет «Свійський хутір», де в хижому кабані Наполеоні з його незмінною люлькою в зубах легко впізнати «вождя усіх народів». Цей памфлет був сприйнятий видавцями і тими, хто читав його в рукопису, як принаймні велика нетактовність і побачив світ тільки після розгрому нацистів, 1945 року. Джордж Оруелл з властивою йому безкомпромісністю критикує лівих інтелектуалів, які закривали очі на кривавий терор, що панував у комуністичному світі.

Коли Оруелла у нас було реабілітовано і його роман-антиутопія перестав бути таємницею, коментарі до політичного повороту письменника після «великого терору» і іспанської трагедії якось обмежувалися цими антитоталітарними проявами. Оруелл виглядає в такому разі як типовий «попутник» комунізму, що позбувся лівих ілюзій. Однак, треба зауважити, що письменник зовсім не поправішав. Оруелл залишився непримиренним критиком вад капіталізму, «демократичним соціалістом» і противником консервативних політиків, яких завжди вважав профашистськими. Саме європейський профашистський консерватизм, на думку письменника, віддав іспанську демократію на поталу Франко, Гітлеру і Муссоліні. Оруелл, Артур Кестлер, Олдос Хакслі та інші інтелектуали довоєнної пори, яким раніше від інших лівих відкрилося звіряче обличчя червоної диктатури, не зрадили своїх гуманістичних переконань, свого співчуття бідним і знедоленим класам всього людства. Вони позбулися тільки ілюзій щодо світової місії СРСР і можливостей революційної ідеології комуністичного руху. Це була по суті та ж духовна еволюція, яку проробили в історично короткий час лідери радянської «перестройки». Тільки більшість з наших не знайшла нічого кращого, як повернутися назад до національного консерватизму, тоді як покоління Оруелла шукало нових цінностей, що дозволили б продовжувати рух уперед.

Слід окремо відзначити: Оруелл ніколи не був троцькістом. Троцькізм був для нього одним з різновидів політичного світогляду, який Оруелл називав націоналізмом в узагальненому значенні цього слова. Як і у випадку «звичайного» націоналізму, носії подібних світоглядів неспроможні ставитися до людини, не поставивши між нею і собою спочатку якоїсь перегородки, однієї загальної ідеї. Спочатку ти англієць чи єврей, німець чи зулус, а потім уже розумний чи дурний, добрий чи злий. Спочатку ти Монтеккі чи Капулетті, а потім уже Ромео чи Джульєтта. Людина ототожнює себе з певною групою, наприклад, нацією, а потім оцінює світ в залежності від того, як до нього ставиться ця група. Ленінський «принцип партійності», зазначимо між іншим, є прекрасною ілюстрацією цього антигуманного «націоналізму». Оруелл розглядав троцькізм як один з «негативних націоналізмів» (поряд із англофобією та антисемітизмом), побудований на ненависті до всього, що пов’язане з диктатурою Сталіна. Сам Оруелл залишався прихильником «демократичного соціалізму», який не повинен був містити ані крихти посягань на свободу індивіда.

Як це можливо і чи можливо взагалі? Оруелл не мав відповіді на ці запитання, оскільки бачив тут прояв вічної антиномії: поки не зруйнуєш найглибших засад системи, не переробиш людської природи, а доки не переробиш людської природи, не зруйнуєш найглибших засад системи. Логік сказав би з цього приводу, що не існує загальних алгоритмів для розв’язання найфундаментальніших проблем людства, і в кожному окремому випадку треба шукати шляхів їх розв’язання. Але чи знайдеш їх, чи ні, — на кращий вихід можна лише сподіватися.

Джорджа Оруелла важко назвати оптимістом, особливо після того, коли він втратив свою Еллін і переселився на відлюдний острів, де працював, майже ні з ким не спілкуючись. Йому було трохи за сорок, і решту життя він так і провів відлюдником (помер він у віці 47 років). Подейкують, що він був переконаний в тому, що ані карткової системи, ані навіть нічних затемнень уряд Англії нізащо не відмінить: адже це кроки до тотального контролю, від яких влада сама ніколи не відмовляється. Зрештою, його велика стаття «Англійці» (написана 1944, а надрукована 1947 року) містить глибоку, спокійну і дуже об’єктивну соціально-психологічну характеристику власної нації, позбавлену елементів соціальної фантастики і просто звичайних перебільшень. А роман «1984», надрукований 1949 року, врешті-решт не є ні художнім перебільшенням, ані песимістичним пророцтвом.

Картина жахливої монотонної майбутньої дійсності, намальована Оруеллом, є насправді послідовною концепцією природи сучасного світу, а не випадковими візіями новітнього Нострадамуса. Суть цієї концепції розкривається в розмові героя з його катом О’Браєном, що так дивовижно нагадує сцену зустрічі Христа з Великим інквізитором у Достоєвського в «Братах Карамазових». Великий інквізитор прагне використовувати обман, владу, насильство для торжества святої Христової справи. Інквізитор Оруелла, О’Браєн, говорить цілком протилежне. «Ми знаємо, ніхто і ніколи не брав влади для того, щоб потім відмовитися від неї. Влада — мета, а не засіб, а революції роблять для того, щоб встановити диктатуру. Мета насильства — насильство. Мета катування — катування. Так ось, мета влади — влада».

Задовго до Мішеля Фуко Джордж Оруелл вводить до системи координат, якими оцінюються соціальні явища, цілком окремий вимір — владний. Для більшості соціальних мислителів влада залишається засобом для здійснення різних цілей, для марксистів — насамперед цілей економічних. Оруелл твердить: влада самоцінна і не зводиться до інших вартостей, не розмінюється на інші блага. Її ніколи не віддають добровільно. Народившись у революції як засіб розв’язання соціальних проблем через диктатуру, влада пожирає революцію зсередини. І в результаті егалітарні гасла втілюються в елітарні і ієрархічні структури, як в «Свійському хуторі», де врешті-решт до останньої з семи заповідей революції — «Всі тварини рівні» — дописують: «…але деякі тварини рівні більше, ніж інші».

Оруелл відкрив світові нові небезпеки і нові перспективи, і саме тому його твори не втратили актуального політичного сенсу. Тоталітаризм може бути знищений, але він проростатиме в тисячах новітніх і найцивілізованіших варіантів. І ніхто не гарантований, що в променях влади добропорядні люди раптом не зазнають дивної еволюції. Як в тому нетактовному памфлеті Еріка Артура Блера — Джорджа Оруелла: «Тепер було ясно, що сталося із свиньми. Ті, що лишилися ззовні, переводили погляди від свиней до людей, від людей до свиней, знову і знову вдивлялися вони в обличчя тих і інших, але вже неможливо було визначити, хто є хто».