— Публікуючи сім років тому «Перверзію», у фіналі роману ти все-таки вирішив уникнути однозначності та запропонував щодо долі свого героя кілька «версій дійсності». Чи можеш ти сьогодні ширше «відчинити завісу таємниці»? Що ж насправді сталося із Перфецьким: його вбили або викрали? Чи він покінчив життя самогубством? Чи, може, це була карколомна авантюра — і твій герой справді спромігся розпочати життя з чистого аркуша?

— Мені б хотілося вірити в останнє. У кожному разі це не могло бути самогубством. Вже хоча б тому, що вода у венеційському Каналі Ґранде надзвичайно брудна, кидатися в неї — це іноді все одно що кидатися в каналізацію, задоволення так собі. Звісно, Перфецький тяжко пережив неминучий розрив із Адою, але вважати це достатньою підставою для самогубства, мабуть, не варто. Різниця між ним і Вертером усе-таки вельми суттєва. Але цей самий фатальний розрив як підстава для того, щоб зникнути і почати нове життя — цілком реально собі уявити.

— Якщо ж Перфецький справді вижив, то чи озивався він до тебе? Або чи продовжував ти щодо його долі розслідування? Коли три роки тому львівська «Класика» почала випускати книжкову серію «Колекція Перфецького», можна було передбачити, що він таки підтримує з тобою зв’язок. То, може, розповіш, чим він сьогодні займається, де подорожує, з ким любиться? І чи, зрештою, колись буває в Україні?

— Передусім відносно серії: «Колекція Перфецького» є все-таки моєю, а не його вигадкою. Тобто іноді я задумуюся над тим, які книги мали б йому подобатися. Мій вибір стосується лише сучасних, навіть сьогоденних авторів, і лише з Центрально-Східної Європи. Це така «перфецька» територія, частина світу, яка мене найбільше цікавить та інтриґує. Обов’язковим для серії є те, що автор має бути моїм особистим приятелем. Він повинен погодитися приїхати в Україну задля презентацій. Я показую йому країну і людей. Я зважився назвати цю серію саме так, бо маю надію, що сам Перфецький робив би нині щось подібне. Але про те, де він зараз, мені невідомо. Часом він подавав якісь ознаки життя у розповідях моїх друзів та знайомих. Хтось бачив його на словацько-польському кордоні. Хтось інший зауважив напис на стіні венеційської желатерії (це там, де їдять морозиво): «З холодною байдужістю спостерігав ПЕРФЕЦЬКИЙ». Але цей напис міг бути зроблений ще тоді, в березні 93-го, ще перед його зникненням.

— Можливо, це запитання дуже інтимне і я наперед за нього вибачаюся, але значною мірою Перфецький здавався твоїм альтер его, навіть не в класичному («Емма Боварі — це я»), а саме в буквальному розумінні. Позбуваючись цього героя (що взагалі відчуває автор, коли йому доводиться «вбивати» персонажа?), ти, певно, щось відчужував від себе, відмовлявся від якогось модус вівенді, певної життєвої стратегії, поведінкової моделі? Так це чи ні? І чим став для тебе цей досвід?

— Це все було трохи інакше. Насправді він був для мене швидше зразком, до якого я тягнувся. Він так багато вмів, що я не міг не прагнути його наслідувати. Скажімо, його досконале володіння кількома іноземними мовами, здатність жартувати іноземними мовами. Або гра на всіх без винятку музичних інструментах. Щодо останнього, то я, звісно, запізнився. Менестрелем мені вже не стати. Хоч я не покидаю думки про запис компакт-диску, може, принаймні мій голос стане одним із можливих інструментів, що ними я оволодів. Я навіть певний час носив окуляри зі звичайними скельцями — аби бути на нього схожим у такий нехитрий спосіб. Потім я викинув ті окуляри геть (варіант «відчужування»). Але в цілому я не стільки відчужував, скільки засвоював, по-іншому кажучи, «делал жизнь свою с товарища Перфецкого».

— Говорячи в романі про свою батьківщину, Чортопіль (географічно його кордони, мабуть, збігаються зі Станіславом), Перфецький зазначав, що «там живе багато пияків і всіляких невдах, які зазнали в житті поразки і наїлися гівна. Я знав, що повернутися туди — це визнати себе таким же». Як, на твій погляд, сам герой міг би сьогодні прокоментувати цю репліку? І чого повертаєшся — після всіх закордонних мандрів та резиденцій — сюди ти?

— Ні, Чортопіль не Станіслав, Чортопіль це ще гірше. Я, звісно, вибір свій зробив цілком свідомо — Станіслав є таким місцем на світі, куди мені дуже хочеться повертатися. Але для цього його треба час від часу покидати. У ньому не можна сидіти безвилазно — зачахнеш. Тоді в повну міру і справдиться сказане Перфецьким про Чортопіль. Я не хочу накручувати навколо цього якусь там програму чи життєву філософію — все є саме так, як є: місто, в якому мені добре, з якого необхідно втікати і до якого хочеться повертатися. Перфецький, до речі, Станіслава не любив. Це часом трапляється з львів’янами. Такі собі внутрішньо реґіональні розбірки.

— Цікаво також почути твою відповідь на запитання, що його задають в романі Перфецькому: «Чи вірите ви, що у вашій країні настане краще життя»?

— Ну що, відповісти банальним «Без віри не можна жити»? Сам Перфецький, до речі, незле від цього запитання викрутився. Я близький до його формулювання. Життя не буває кращим чи гіршим, життя — це життя і воно понад усе. Матеріальний вимір життя — бо переважна більшість людей саме його має на увазі, коли думає про «краще життя» — це фактично пастка чи клітка. Угорець Петер Зілагі, який тут був у грудні з нагоди презентацій «Останньої Вікножирафи», сказав, що йому дуже подобається в Україні, бо все це нагадує йому Угорщину десятилітньої давності. Бо зараз в Угорщині капіталізм, а капіталізм це, за його словами, нудно. Його рідний брат є одним із «нових багатих», належить до найбагатших в Угорщині людей, мультимільйонер, банкір. Але він не справляє враження людини щасливої чи принаймні такої, котра досягла «кращого життя». Нашій країні я бажав би не так «кращого життя», як свободи. От з цим у нас і справді проблеми. Ми не живемо у вільній країні, і це з кожним днем робиться дедалі очевиднішим.

— Одна з наскрізних тем роману (до речі, принагідно, чи не розшифрував би ти його назву; «перверзія» — це збочення, який саме його тип ти досліджував в книзі?) — прощання з карнавалом, пересторога щодо того, що світ, який припиняє велику культурну гру, стає порожнім і нудним. Як ти оцінюєш стан сучасного світу, що найбільше засмучує і хвилює тебе в ньому? І ще — чи не свідчать твої власні вчинки останнього часу, зокрема, проект «Маскульт», що «некарнавальне», а виклично безпосереднє втручання в соціум — позиція для митця актуальніша, ніж вишукана «гра в бісер»?

— Для початку про назву. Ясно, що мені не йдеться про сексуальне збочення. У Белграді одна дівчина, здається, журналістка, спитала приблизно таке, що «цей роман про кохання, а називається він збоченням, ти що, вважаєш кохання збоченням?» А я на це якось так відповів, що для мене «збочення» — це позитив, це найцікавіше, що може бути. Культура в цілому є таким собі «збоченням». Мистецтво теж. У ньому немає безпосередньої необхідності для існування людського роду. Це надлишок, надмір, шукання не прямих доріг, а бічних стежок. І це прекрасно, що люди спроможні бути «збоченцями». Як я оцінюю стан сучасного світу? Уф-ф-ф! Знаєш, загалом він мені подобається. Якби тільки не загрози уніфікації, технологізації, чогось там ще. Деякі мої колеги якось так тупо висловлюються проти, перепрошую за надто заїжджене поняття, глобалізації — і все поливають макдональди та кока-колу. Чи там комп’ютери, Інтернет. А насправді глобалізація — це коли іракський біженець у глухому закарпатському селі здіймає стрілянину по місцевих мешканцях, бо українські шахраї обманули його з перетином кордону, бабки всі забрали, а через кордон не перевели. І нам від цього нікуди не подітися, ми не можемо глобалізацію вибрати чи від неї відмовитися, ми в ній, усередині. І з цього відчуття, що ти всередині чогось великого і загрозливого, напевно, й постають такі речі, як «Маскульт».

— «Перверзію» було завершено у липні 1995 року, а надруковано взимку 1996-го. З того часу читачі знають тебе здебільшого як блискучого есеїста, перекладача, поета і… чекають твій новий роман. За чутками, він нарешті завершений. Чи не розповіш ти трохи про нього?

— Роман має назву «Дванадцять ритуальних обручів». Я ще не зовсім добре знаю, про що він, хоч він уже й дописаний. Але я не знаю, що в ньому зараз головне. Хоч передусім це історія чергової смерті Орфея. Орфей загинув десь, здається, у Фракії, не виключено, що в наших Східних Карпатах, десь неподалік Чортополя. Крім того, це роман про невідворотність фатального. Ага, в ньому ще присутні різні вікові кризи, передусім так звана «криза середнього віку». Дія відбувається фактично в наші дні, але є окремий розділ про поета Антонича, такий собі мало зрозумілий, на перший погляд, екскурс у тридцяті роки минулого століття.

— Коли і де заплановано його публікацію?

— Якщо він вдався і ми про все домовимося, то він мав би вийти цього року у видавнитцтві «Критика». Мені подобається, як виглядають їхні книжки.

— Чи хотів би ти, аби його прочитав Стас Перфецький?

— Це одне з моїх потаємних бажань. Я присвячую цей роман кільком померлим за останні роки друзям. Імені Перфецького у цьому переліку немає. Я впевнений, що він ще тут, на цьому світі, а не в якійсь корчмі на Місяці. При цій нагоді вітаю його з днем народження. Він його як раз святкував 10 березня.