«Свобода є свобода» — це рядок з вірша класика московського концептуалізму Всеволода Нєкрасова. Написаний він був, наскільки я знаю, ще за часів глибокого совка і надрукований десь у Німеччині. Тепер ось я гуляю цією самою Німеччиною, спостерігаю, як веселий мюнхенський натовп, щедро розбавлений емігрантами і нелегалами, з незрозумілою для мене радістю святкує програш своєї національної футбольної збірної в фіналі мундіаля, і думаю про слова російського проета. В мене є підстави про це думати. Сьогодні вранці в тихому і сонному ранковому Енглішер Гартені, мюнхенському, так би мовити, парку культури і відпочинку мене вкотре обшмонав патруль. Те, що вони мене зупинять і почнуть перевіряти, видно було хвилин за десять до початку операції. Біло-зелений «мерседес» з пафосно-дурацьким гаслом: «Ми — за життя без алкоголю і наркотиків» (чим їм хоч алкоголь завадив?) ліниво снував вогкими піщаними доріжками в пошуках соціального зла. Доріжками натомість прогулювалися молоді мами, натовпи дітей, клерки в спортивному одязі, котрі топтали твердий баварський гумус в надії скинути з себе кілограм-другий зайвої ваги, ну і я. Здогадайтеся з трьох спроб, хто кинувся в очі поліціянтам? Вірно. Мене це навіть образило, тому паспорт, усвідомлюючи свій повноцінний легалайз, я вирішив взагалі не показувати. Після двохвилинного переслідування (себто я йшов собі доріжкою, а за мною насторожено котився «мерседес» з веселим написом про алкоголь і наркотики) патруль все ж остаточно визначився щодо своїх пріоритетів, обігнав мене і м’яко загальмував. «Пасконтроль», — говорить молодий поліціянт з сережкою в лівому вусі. «Ваш паспорт, будь-ласка», — додає другий, з фарбованим в кілька кольорів волоссям. «Не маю, — кажу їм, — в готелі забув. А що, — додаю, — я зобов’язаний носити його з собою?» — «Ну, ні, — мнуться вони, — ви цього робити не зобов’язані, але краще все-таки носити». — «Але ж можу і не носити», — наполягаю я. «Можете, — говорять вони, — але ми мусимо перевірити ваші дані, як вас звати?» — «Давайте я вам напишу», — пропоную. Вони не дають, і один з них починає писати друкованими літерами невідоме і незрозуміле для нього прізвище. Я зумисно вимовляю його невірно, а вони так і записують. Зв’язуються по рації з якимись своїми захмарними установами, там їм, ясна річ, говорять, що такого не знають, і вони відверто опиняються в дурнях. «Добре, — говорять вони, — а чим ви займаєтесь?» — «Я український письменник». Незрозуміле словосполучення насторожує їх. «Ви сьогодні вживали алкоголь або наркотики?» — запитують вони без особливої надії. «Сьогодні ні», — відповідаю дещо абстраговано. «Ми вас мусимо-таки обшукати», — кажуть вони насамкінець і починають обережно нишпорити в моєму наплечнику, знаходять там почату пачку «Біломору», принюхуються до нього, як пара добрих хортів, і розчаровано повертають цигарки мені. «Вибачте, — говорять, — до побачення». — «До побачення», — кажу я, відчуваючи, що це лише початок.

Саме так і відбувається: вже за кілька днів вміст моєї торби перевіряють на швейцарському кордоні, потому — на австрійському, ну і нарешті — рідна чопівська митниця, ворота країни, з дещо засильним, щоправда, запахом хлорки і господарського мила. Тиждень видався на славу.

Ну добре, думаю я собі, митниця мусить це робити, їм за це пенсії платять, але чому поліцаї всіх країн бачать в мені для своїх країн загрозу? Добре ще українська міліція: вона просто не має чим зайнятися, тож і розважається собі, як захоче, але ж гречні європейські патрулі, які просто бояться зайвий раз наблизитися до іноземця, чому вони спиняють мене з такою ретельністю і регулярністю? І головне: як я мав би для себе все це відрефлексовувати? Тут, в Україні, все зрозуміло: якщо ти ступаєш на перон харківського вокзалу, до того ж, скажімо, виходиш з донецього чи луганського потягу (щедрі, плодородні краї!), до того ж маєш з собою якісь речі (що інколи трапляється), будь певен, що тут-таки, на вокзалі, пильне око міліції вичленує тебе з-поміж решти пасажирів, і в твоїх кишенях спритно почне ритися мозоляста сержантська рука. Отже, будь морально готовий відчути на власних геніталіях міліціянтську долоню. Не знаю, може, вони задоволення від цього отримують, але відчуття, що спілкуєшся з людьми, які відверто нудяться і яким просто немає чим занятися, не полишає. Але свобода є свобода, і з цим доводиться миритися навіть українській міліції.

Насправді, я не знаю, де тут починається момент заперечення і несприйняття. Я не бачу різниці між тупуватими українськими сержантами, які безуспішно намагаються зрозуміти, чому в мене немає з собою холодної зброї, і вихованими швейцарськими патрулями, котрі безпомилково вираховують мене серед базельських пенсіонерів. Незважаючи на те що від перших смердить невипраними шкарпетками, а від других — дорогими чоловічими одеколонами, повторю, особливої різниці між ними немає. Я не люблю, коли держава бачить в мені ворога. Не те, щоби я її — державу — зі свого боку надто любив, але ж всі свої думки щодо неї я тримаю при собі, і щодо неї, і щодо міліції — цього важкозбудливого репресивного органа в її неслухняних руках, а вона, бач, завжди вважає за потрібне показати мені моє місце в її ієрархічних порядках. Так, ніби говорить — ось, мовляв, навіть якщо в тебе немає холодної зброї і все гаразд з візами, все одно — на фіг ти мені тут потрібен зі своєю свободою і своїм «Біломором», все одно, говорить вона, я тебе прошмонаю, просто так, для моральної сатисфакції. І ось я думаю: ну, добре, вільне суспільство, глобалізація, демократичні реформи, інша туфта, але ж все одно ідеш ти, громадянин такої собі незалежної держави, мешканець одного з європейських міст, автор якихось книжок, якщо це комусь цікаво, але в будь-який момент і в будь-якому місці цієї самої Європи про тебе згадують, і тебе помічають, і обов’язково починають шукати в тебе як не гранати, так гашиш, як от, скажімо, у випадку з мюнхенським патрулем. А якби ще й знайшли, ото було б радості по обидва боки шенгенської зони, ото б де вже відв’язалися ці милі поліціянти з усіма їхніми сережками і зачісками.

І добре іще, що я встиг усе скинути.