Сьогодні вже майже неможливо в це повірити, але півжиття тому письменник Герман Гессе, чи то пак, Гаррі Галлер, він же Ганс Гібенрат, він же Герман Гайльнер, а найточніше — просто Г. Г., був моїм улюбленим письменником. Я заплющую очі, відраховую, скажімо, до двадцяти двох — і от уже певний звихнутий студент опиняється у приміщенні букіністичної книгарні в місті Львові, де серед значної кількості жаданих і фактично недосяжних книжкових фасадів його особливо притягає одна з нечисленних українськомовних позицій — роман під назвою «Гра в бісер», виданий у серії «Вершини світового письменства» і виставлений на так званий вільний обмін.

Це була особлива форма циркуляції друкованих видань, вигадана тодішніми організаторами книжкової торгівлі з огляду на повсюдний дефіцит добрих книжок (чи, як це тоді формулювалося, книг підвищеного попиту). Таким чином, через посередництво вчених букіністів ви завжди могли обміняти (переважно з доплатою) який-небудь «Справочник пчеловода» на пригоди комісара Меґре, а мемуари маршала Жукова чи, може, навіть і Конєва — на ендеерівський альбом з репродукціями П’єро делла Франческа.

З «Грою в бісер» мені поталанило: оборудка вдалася, вчені букіністи прийняли мою заміну, чого виявилося цілком достатньо для повного щастя. Це був один із тих випадків, коли просування книгою вглиб її товщі спричинює і неймовірну радість, і досить відчутний жаль. Останній — з приводу того, що непрочитаних сторінок залишається все менше і невдовзі все це закінчиться. Перед тим я вже встиг побувати у шкурі «Степового вовка» і навіть провести вечір з нелегальним машинописним примірником «Сідгартги», перекладеної невідомим ремісником десь наприкінці 20-х. До речі, про переклади: українська «Гра в бісер» набувала просто-таки магічного блиску ще й завдяки тому, що це був переклад самого Євгена Поповича, а віршовані опуси Маґістра Гри Йозефа Кнехта переклала сама Ліна Костенко. Були ще передмова Затонського і коментарі Аверінцева — і все надзвичайно високого класу. Усе з усім щасливо поєднувалося і співіснувало, мій безцінний Г. Г. поставав для мене одним із найсакральніших текстів.

Безумовно, це був культ. Наважуся заризикувати твердженням, що якби насправді такого Германа Гессе не існувало, то я мусив би його вигадати. Але, на щастя, нічого вигадувати не доводилося — він справді, виявляється, існував. Існував хтось такий, хто поєднав у собі страшенно важливі для мене світи.

Це була передусім його, Гессе, південнонімецькість — особлива схильність духовного ландшафту до гір, виноградників, кам’янистих стежок, медових лип і романсько-готичних веж. Це не мілітарно-пруська, це інакша Німеччина — та, що романтично дивиться на Південь і вірить в Італію. Власне кажучи, це вже і є трохи Італія, бо ця країна лежить у смузі перетину германського з романським, це дуже альпійська країна і в той же час дуже виноградна. Це саме та територія, де натоді розташовувалася моя Європа. Коли через десять років я вперше побував там фізично, мені подумалося, що усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється. На жаль, завжди із запізненням — у котромусь наступному втіленні.

Тут не обійшлося без романтизму — і це по-друге. Сказати, що Герман Гессе — це продовження німецьких романтиків, занадто мало і мляво. Іноді хочеться сказати більше: Герман Гессе — це закинутий у фейлетонну добу Жан Поль, Брентано, Шаміссо, Новаліс, це моє персональне Го — Е. Т. А. Гофман, наділений можливістю слухати музику з грамофонних платівок.

Отже, по-третє (але й по-перше), музика: грегоріанські хоральні співи, річеркари для віоли та лютні, токати і фуги, барокові concerti grossi — увесь цей напівзітлілий, напівархівний масив, скомпонований переважно ченцями-анонімами і слуханий-переслуханий під шипіння вінілу та копійчане сухе ркацителі, перепрошую, під райнський рислінг. Приємно було одного разу знайти десь в його тексті, що останньою на світі вартою слухання музикою є Бетговен, а все пізніше здається просто зайвим.

Хоча ні, пізніше був джаз. Один з його alter ego, а саме Гаррі Галлер, якось уже на порозі старості — не без впливу підозрілого й вічно обкуреного саксофоніста — відкрив для себе джаз, а відтак і деякі інші радощі пробудженого тіла та розширеної свідомості. Це у свою чергу дозволило йому (Гессе? Галлерові? мені?) зазирнути за межі ілюзії, званої матеріальною дійсністю, усередину магічного театру — і там виявилося настільки добре, що розуміння справжньої прози як необмежено-галюцинативної свободи слова не полишає досьогодні. І це по-четверте, але, ясна річ, не по-останнє.

Адже крім експериментів зі свідомістю, душею, психологією і психіатрією, крім занурення в архетипи та випробування сновидіннями, було ще довготривале паломництво на Схід — через Індію до Китаю, тобто углиб себе самого, бо це не зовсім географічні Індія та Китай. Реально кажучи, тут важила не стільки географія, скільки біографія: зустріти саме тих людей, читати саме ті книги, слухати саме ту музику — саме в той час.

Час був на диво сприятливим для такого внутрішнього паломництва: суспільна система вимагала активної громадянської позиції, по-іншому кажучи, ідейного пристосуванства та войовничого кар’єризму. Герман Гессе пропонував цілком спокусливу альтернативу — послідовний пацифізм, індивідуалізм і відстороненість. Мені, схильному повсякчас до переплутування причин і наслідків, за кожним знаком його письмен вчувалися відлуння гіппівських рушень у бік Шамбали й Катманду, а часом і щось набагато конкретніше — рок-група Steppenwolf, записів якої, проте, так і не вдалося ніколи розшукати.

Я назвав би його вчителем рятівного ескапізму. Щиро кажучи, це був кепський вчитель — у тому сенсі, що, як усі самоуки, він сторонився раз і назавше сформульованих систем і якщо вже й вів когось за собою, то виключно манівцями. Тобто навпаки — саме тому він і був чудовим учителем. Адже шлях манівцями — єдино можливий шлях для того, хто хоче бути вільним аутсайдером. Тут не йдеться про те, аби дійти першим, тут, вочевидь, не йдеться і про те, аби дійти взагалі.

Не можу уникнути спокуси назвати його письменником поколіннєвим. Читання Гессе для багатьох, кого я знаю, ніби самого себе, збігалося в часі з усіма можливими ініціаціями. Він супроводив не одного з нас в ювенільних блуканнях і був чимось на кшталт уявного орієнтиру — як слушно зауважує з досвіду вже іншого покоління Тимофій Гаврилів, «незважаючи на солодкаву пастельність свого сяєва». Така релігія не могла бути ані вічною, ані навіть тривалою. Коли письменник перестає бути настільним, то це прощання не тільки з його світом, але й із власним вичерпаним втіленням: скидання шкіри, вічне зрадництво.

І треба ж статися такому, що, розплющивши очі рівно через півжиття, я застаю себе за розпаковуванням книжок. Це моя бібліотека, яку я перевіз на нове місце і тепер намагаюся розташувати в не відомому їй просторі. Я не знаю, як їй тут поведеться, але передбачаю деяку непередбачуваність. Мені трапляється той самий Гессе, «Гра в бісер», вершина світового письменства, виміняна два десятиліття тому на збірку віршів Євгенія Євтушенка «Утренний народ». Я починаю гортати сторінки, вдихати запах паперу, що насправді є згущеним запахом ранніх вісімдесятих, і несподівано ловлю себе на майже непереборному бажанні знову втекти в Гессе, поселитися в його ашрамі, віднайти там нарешті свою останню, свою першу, свою першу й останню територію — і щоб тільки мене й бачили.

Я гортаю не навмання. Мене цікавить, чим усе це закінчиться. Остання фраза його роману звучить запаморочливо: «З лісу він більше не виходив».

Добре, що є такий ліс. Добре, що він завжди готовий впустити до себе.