— Володимире Олександровичу, які погляди у вас сьогодні на сучасну демократію в Україні? Як ви оцінюєте її стан, перспективи та розвиток?

— Мені легше було б відповідати на ваше запитання в 1991—1992 роках, коли ми всі марили демократією, коли нам всім здавалося, що це щось таке солодке, таке миле, любе людській душі, де всі один одного люблять, розуміють. Існує знаменита фраза про те, що демократія — не найкраще, але нічого ліпшого за неї немає. А нам вона здавалася взагалі майже ідеальною. І ось ми пройшли вже більш як десятирічний шлях, коли намагалися схопити цю жар-птицю демократії, відчути її. Власне кажучи, ми взяли від демократії усе найгірше, що могло бути, але це окрема розмова. Я вважаю, що демократія набагато складніша. Це величезний комплекс якихось речей, які працюють у великій сув’язі між собою. У нас же вони розчленовані. Суспільство в боротьбі за демократію втомилось і зневірилось. Це дуже небезпечно. Сподіваюсь, що новообрані зрозуміють, що політична вистава — це щось вже позавчорашнє і нікому не потрібне. Політика повинна бути дуже реальною і прагматичною. На це є надія, бо вперше, як би це хтось не намагався применшити, реальну перемогу отримали демократичні сили. Це блок Віктора Ющенка «Наша Україна». Вперше комуністи поступились лідерством і зійшли на друге місце. Якщо подивитись ще раз на результати виборів, то потрібно сказати: як би там не було, але майже 70 відсотків виборців проголосували на знак протесту проти існуючої системи влади. Це реальність, яку сьогодні треба оцінити, і влада повинна змінитися, вона мусить змінити свою поведінку. Я також стурбований рівнем свободи слова в Україні. Мені дуже прикро, що йдуть постійні «ігри» довкола кожного радіоканалу, виникають якісь непорозуміння з ліцензіями і таке інше. І особливо прикро, що зникла моя радіопрограма «Двадцять хвилин з Яворівським», але мені здається, що вона поновиться…

— Чи можливе взагалі сьогодні існування справді демократичної партії?

— Я б не проводив таких паралелей між долею демократичної партії та рівнем демократії в українському суспільстві. Оскільки занепад демократичної партії, її криза просто звільнили місце для інших політичних сил центристського, правоцентристського штибу. Я вважаю, що неприпустимо, коли лідер демократичної партії сам балотується по мажоритарному округу, а партія іде окремим списком. Але це хай залишається на совісті лідера. Тема дуже цікава, і я підтримую ідею, що коли «Наша Україна» буде переростати у нову, потужну партію, то, безумовно, ця партія має бути демократичною. Суть не в назві: чи вона буде називатися Українська демократична партія, чи інакше, але я цю ідею абсолютно підтримую і переконаний, що саме оновлена політична сила, хоч в ній будуть на рівні з новими та свіжими і відомі персони, — це нормальний вихід.

— До речі, в усьому світі соціал-демократія має ідеологічні напрямки, підгрунтя, але у нас її уособлюють люди, які дуже далеко стоять від ціностей соціал-демократії. Демократична партія на Заході також має трохи соціал-демократичне забарвлення, на відміну від республіканської. Чи не здається вам, що це «трохи» не відповідає світовим стандартам?

— Ви абсолютно праві. Наші стандарти дуже уявні та приблизні. І ви маєте рацію в тому, що соціал-демократ Квасьневський дуже відрізняється від соціал-демократа Медведчука за рівнем демокритизму та патріотизму. Чи порівняти соціал-демократів німецьких із нашими. Тобто я переконаний, що наше політичне життя сьогодні — це якась алхімія у незрозумілій лабораторії, дуже далека від реалій.

— Ми говоримо про інституційні засади. Давайте трохи подумаємо про завтрашній день. Що буде в майбутньому — повний туман. Який ваш прогноз щодо швидкості протікання класичних процесів: спікеріади, створення комітетів тощо?

— Я маю два можливі сценарії — протилежні. Один, це коли все може знову затягтись до банального повторення тривіальної спікеріади. І може бути другий варіант, який буде розвиватись блискавично, і буквально за чотири — шість днів ми зможемо мати голову ВР, заступників, а комітети тоді швидко розподілять — пропорційно чи не пропорційно. Я схиляюсь до другого варіанту. І думаю, що розподіл відбудеться так: Іван Плющ — голова ВР, комуністам буде віддано першого заступника, і хтось третій обійме чисто розмінну посаду.

— Люди говорять, що ця кампанія стала похороном мажоритарної системи в тому вигляді, в якому вона існує. Наскільки ми знаємо, вам щастить більше в мажоритарних виборах, ніж по списку. Ви також вважаєте, що це були останні вибори за мажоритарним принципом?

— Асболютно переконаний в тому, що це було прощання з мажоритаркою. Вона себе в тому рівні демократії, про що ми говорили вище, абсолютно вичерпала. Я думаю, що одним з перших законів, який підтримає більшість, буде внесено відповідні поправки до закону про вибори. Ще одне: призначення губернаторів сьогодні вижило себе, хоча змінити ситуацію буде важко, бо це тягне за собою зміни в Конституції. Я думаю, що більшість ВР буде наполягати на цих змінах і голосувати, і можливо набереться конституційна більшість. І зрозуміло, що потрібно, щоб ВР призначала силовиків.

— В зв’язку з тим, що всі говорять, що в Конституції мають відбутися зміни. Як ви вважаєте, по якій схемі проходитиме процес? Поміняти в пакеті, тобто все і одразу, або «торгуватися» з виконавчою владою — щось залишити, щось змінити?

— Я такі пакети, про які ви кажете, називаю «взривпакети». Я не думаю, що тут будуть якісь певні торги, оскільки такі речі я розумію. Наприклад, Президент не захоче віддавати свої важелі впливу на губернаторів, бо відбудеться автономізація губернаторів, вони отримають більше незалежності. Я думаю, що депутати-мажоритарники підтримають таке, і я сам буду тільки за це голосувати. Мені здається, що висмикуватимуться якісь певні поправки до Конституції — одна, друга, третя. Це моє переконання.

— Володимире Олександровичу, ми торкнулися законодавчої роботи, тобто прямого призначення депутатів. Ви добре пам’ятаєте часи, коли виборці давали накази. Який наказ дали вам виборці вашого округу, який першочерговий пакет запропонуєте ви, як кандидат від мажоритарного округу №123?

Ви знаєте, для мене це були дивовижні вибори. Дивовижні у тому розумінні, що раніше завжди було якось так, що ти даєш конкретну програму, в якій сказано, що ти конкретно зробиш. Ці вибори для мене були цікаві тим, що я практично ніяких програм не писав. Люди чули мої виступи по радіо, вони знали мою позицію. Цікаво, що мене ніхто і не запитував: що ви для нас зробите? Найболючіше питання — безробіття: кожен сьомий в моєму окрузі десь сьогодні наймитує по «закордонах». І друга проблема — так звані «вільні економічні зони». В моєму окрузі — це Яворівський район. Ця вільна економічна зона прилягає до польського кордону і стала такими контрабандистськими ворітьми, котрі не принесли в цей район ані нових робочих місць, ані чогось іншого. В цій зоні страшна корупція, діють цілі угруповання, завозиться товар, який не оподатковується, бо нібито призначений для вільної економічної зони, вночі його перевантажують на інші машини та відправляють до Росії тощо. В мене таке враження, що якщо не зміниться влада, не поміняється її схема, то через чотири роки вже взагалі когось у чомусь переконати буде абсолютно неможливо. А людям стане аболютно байдуже хто там «нагорі» чим займається.

— Склалося таке враження, що ми дійсно стоїмо на переломі. Є нове покоління, яке, по суті, виросло за часи незалежності, має своє уявлення про свободу. Є певна категорія людей, яка вважає, що держава зобов’язана дати все. Інша частина вважає, що повинні бути партнерські стосунки між громядянином та державою. Як ви вважаєте, що превалюватиме у Верховній Раді сьогодні?

— Мені здається правильним такий підхід: людина не чекає від держави чогось, а вимагає від неї єдиного — не заважай. Тобто влада має створити такі умови, щоб кожен міг ними скористатися. Це позиція нормальна, і мені дуже приємно, що молодше покоління, ті люди, з якими я спілкуюсь, сприймають саме таку позицію. І мені, звичайно, дуже б хотілося, щоб ця позиція превалювала у Верховній Раді, щоб вона була базовою ідеологією для економічних, регулятивних, податкових законів. От тоді ми вийдемо на якісь стандарти. Хоча ми повинні враховувати, що є частина людей старшого покоління, яким потрібно було б щось віддати. Вони в своєму житті нічого вже поміняти не зможуть: ні свідомості, ні свого ставлення до життя, ні свого соціального статусу. Але ми повинні відповісти на це альтернативою. Треба молодшим створити такі умови, щоб вони могли працювати і їхні гроші відходили б до бюджету для того, щоб забезпечити старше покоління, аби вони нормально дожили своє життя. Це прекрасна ідеологія і до певної міри може бути національною ідеєю для українського суспільства.

— Крім виборців вашого мажоритарного округу у вас повинен бути наказ, як раніше казали, від великої аудиторії українського письменництва. Тобто за вами стоїть Спілка письменників, українська інтелігенція — вона є, вона чогось вимагає. Які саме закони ви, як депутат і представник цього письменництва і української інтелігенції, будете пропонувати у Верховній Раді? І на додаток: чим зараз є українське письменництво, чи працює воно на українську державу, на демократію?

— Я думаю, що тут має бути діалог між українськими політиками і українською інтелігенцією. Я хочу, щоб це був двосторонній рух. Але потрібно чесно визнати, що багато в чому основний масив інтелігенції відійшов. Я не скажу, що він відійшов від політики, але просто втратив якусь потенцію і навіть свої позиції. На це є дуже багато причин. Скажімо, інтелігенція пішла за Рухом, проте сталося так, що вона від Руху нічого не отримала, бо Рухівська верхівка — може це когось і образить, але я кажу те, що думаю, — десь замкнулася сама на собі. Власне кажучи, вона покинула інтелігенцію, а інтелігенція зневірилася. Ті люди, котрі виходили на мітинги, сьогодні залишилися з мізерними заробітними платами. Це і наші актори, і творча інтелігенція, і митці. Вони, власне кажучи, програли більше, ніж знайшли в цій новій Україні. Нібито і є якась певна свобода: знімай що хочеш, але нема за що знімати. Пиши що хочеш, але нема за що видати цю книгу. Я отримую десятки листів моїх колег — дуже талановитих людей з областей, які вже написали три-чотири книжки, але не можуть їх видати. Тобто нате вам цю свободу і подавіться нею. Прикро те, що багатий потенціал технічної інтелігенції виїхав за кордон, тому що там вони мають більше можливостей і перспектив. Отже українська нація залишилась практично без еліти. Та й звідки їй взятися? Еліта виховується від покоління до покоління, іде відповідна селекція, наживання якихось певних цінностей. Це дуже болюча тема. Наведу конкретні приклади з літературної ниви. Наш книговидавничий закон, на відміну від стимулюючого російського, такий, що на кожному етапі, від виробництва паперу і до продажу, його «доганяє» податок на додану вартість. В результаті маємо — якщо російська книга коштує дві-дві з половиною гривні, то наша, така ж за обсягами, коштує десь до 10 гривень. Тому вона неконкурентоспроможна. Я маю на увазі не літературну якість, а кажу як про риночний товар. З сумом констатую, що в Раді минулого скликання відповідні поправки набрали лише 76 голосів. Оце, вочевидь, стільки інтелігентів у Верховній Раді.

— Ви приходили до Спілки письменників, і було таке сподівання у людей, що наступить час примирення між офіційною Спілкою письменників і тими, хто об’єднався в неофіційні союзи. Чи ведеться в цьому напрямку якась робота?

— Я бачу Спілку письменників як конфедерацію творчих людей певних угруповань, об’єднаних за якимись естетичними ідеалами. А ще краще — навколо видавництва. А зараз фактично відбувся розкол: відкололись від Спілки письменників десь 300 чоловік, котрі об’єднались в АУП (Асоціація українських письменників). До речі, половина з них залишились членами Спілки письменників України. Я думаю, це було нерозумно зроблено, керівництву Спілки письменників цього не треба було допускати. Але наскільки це вже була моя спадщина, то я буквально в перші дні зустрівся із президентом АУП. Десь через днів десять ми вийшли з ним у прямий ефір на телебаченні і, власне кажучи, нам не було про що дискутувати: ми говорили про літературу, про спільні підходи. Після цього ми підписали угоду про найтіснішу співпрацю. Тобто протистояння, чи якоїсь конкуренції (крім творчої) у нас немає. Ми ввели декілька їхніх людей до нашого літературного фонду. Я не скажу, що це якесь братання, але у нас дуже цивілізованні та приємні стосунки.

— Що сказали вам домашні, коли дізналися, що вас, крім Спілки письменників, ще й у Верховну Раду обрали?

— Для моєї дружини було несподіванкою, коли мене обрали головою Спілки письменників. Про це в моїй родині взагалі не було ніякої розмови. Коли вона дізналася, що обрали Яворівського, вона хвилин п’ять мовчала. Потім почалось: навіщо воно тобі, ти ж знаєш, скільки там мороки і таке інше. Але потім звикла. А під час виборів до ВР вона була спостерігачем на дільниці.

— Архімед сказав: дайте мені точку опори і я переверну весь світ. Як ви вважаєте, що має бути тою точкою опори для вас?

— Розум. Але не той, пріснопам’ятний «колективний». Це хімера. Надто різні люди, різні інтереси. У ВР є люди, які вже працюють в ній не перший термін, багато чого навчені, і їм вже теж набридла суєта суєт і тарабарщина. А з іншого боку підійшло багато свіжих прагматичних людей. Я думаю, что цей симбіоз змусить дати якусь нову якість Верховній Раді.