Здатність суспільства до саморозвитку залежить від того, на яких засадах будуються відносини між владою і громадянами, як працює система багатопартійності, в якій тональності відбувається діалог різних ідеологій. В широкому розумінні поняттям «політична культура» охоплюється весь спектр ціннісних орієнтацій. У вужчому — рівень політичної свідомості і поведінки, культура діяльності політичних інституцій і окремих політиків.

Стан політичної культури в суспільстві залежить від багатьох параметрів: ментальності, закоріненості демократичної традиції, системи управління, стану громадянського суспільства. Внаслідок іманентно властивій політичним культурам інерційності зміни в орієнтаційній сфері відбуваються повільніше, ніж у політичній системі. Політичні уподобання і особливо стереотипи електоральної поведінки напрочуд довго зберігають залишкову традиційність. Цим незмінно користуються політичні сили, що будують свою стратегію на використанні старих ідеологем.

Перш ніж перейти до характеристики сучасних тенденцій розвитку політичної культури, очевидно, доцільно розглянути традиції, джерела, на яких базуються реалії нинішнього дня.

Торкаючись давньоруських часів, зауважимо, що політична система Київської Русі грунтувалася на князівській владі (з часом виникає інститут князівських з’їздів як спроба подолати кризу міжкнязівських стосунків), а також інститут віча, що сягало своїми коренями до державного періоду. Щодо віча, то, як показали останні дослідження з цієї проблематики, воно поставало у формі відносно стабільних за своїм складом зібрань репрезентантів вільного населення міста або землі, власне їхньої соціальної верхівки, причому в кількісному відношенні не перевищувало кількох сотень осіб. Не можна виключити того, що соціально-статусний горизонт учасників віча обмежувався головно князівською дружиною.

Вічові зібрання отже охоплювали поверхневий і дуже тонкий прошарок давньоруського соціуму. Як певна інституційована форма участі в політичному житті, воно робило вічників ситуативно причетними до різних форм і сутнісних проявів активності у політичній сфері: від певних політичних ритуалів до обрання або вигнання князя. Водночас потрібно наголосити, що у давній Київській державі віче не розвинулося до рівня цілком самостійного політичного інституту.

Дещо детальніше зупинимося на політичній культурі козацького стану, оскільки, з одного боку, з цієї проблематики з’явилися спеціальні праці, а з другого — козацтво відіграло ключову роль в процесі українського ранньомодерного державотворення (Українська держава середини XVII ст. постала саме як козацька).

Можна стверджувати, що до початку Національно-визвольної війни українського народу середини XVII ст. запорожці набули політичної культури, яку можна віднести до громадянського типу (за класифікацією А. Алмонда і С. Верби). Її вирізняли цінності громадянського спрямування, в тому числі ті, що пов’язувалися з козацькою демократією: свобода громадянського голосу, виборність запорозьких посадовців, свобода публічного висловлення думок, високий авторитет владних рішень козацької ради та ін. Водночас у козацькій демократії періодично брали гору охлократичні тенденції.

Політично значущою в системі цінностей запорозької спільноти була рицарська ідея: козаки, які вважали себе рицарями, високо цінували, зокрема, особисту гідність козака-воїна, звитягу на полі бою, вірність, місію захисників Вітчизни й оборонців Православної церкви.

Прикметно, що, ідентифікуючи себе з рицарями, запорожці орієнтувалися на здобуття такого обсягу прав і свобод, які мала шляхта. У цьому відношенні вони були готовими взяти повну системну участь у політичному житті Речі Посполитої і навіть вимагали для себе допуску до королівської елекції, хоча подібні вимоги йшли врозріз з тогочасною конституційною доктриною Речі Посполитої.

Як відомо, «шляхтизації» козацтва так і не відбулося, а легальні форми участі у політичному житті країни були для козаків малоефективними, що посилювало у їхньому середовищі тенденції політичного сепаратизму. Він проявлявся у здійсненні козаками політики, що не узгоджувалася з планами офіційної Варшави. Йдеться насамперед про активну підтримку запорожцями Православної церкви, поширення влади Війська Запорозького на територію волості, політичні контакти козаків з урядами іноземних держав, воєнні морські виправи запорожців проти Османської імперії.

Активістський характер політичної культури запорожців набував форм політичного радикалізму. Він поставав у конфліктно загострених вимогах і ультиматумах, як вузькостанових козацьких, так і загальноукраїнських, котрі запорожці висували перед центральним урядом Речі Посполитої. Подібна політична практика активізувалася на початку 20-х рр. (пов’язувалася з православним конфесійним питанням), а також у період безкоролів’я після смерті Сигізмунда III на початку 30-х рр. XVII ст. Козацький радикалізм з особливою силою проявився під час козацьких повстань кінця XVI, а також 20—30-х рр. XVII ст.

Після вибуху Національно-визвольної війни у політичній культурі запорозького козацтва визначальною стала орієнтація на повний політичний і державний суверенітет України. Серед іншого, її політико-ідеологічним підгрунтям була ідея соборності українських земель (звернення у цьому зв’язку до давньоруської політичної спадщини). У зв’язку із творенням ранньомодерної Української держави у ній на передній план висувався новий політичний «народ» — козацький стан.

Умови участі козаків у політичному житті істотно змінилися. І не лише тому, що вони набули статусу привілейованого стану, верхівка якого — старшина — взяла до своїх рук владу у нововиниклій державі, а й тому, що глибокий карб на нову систему політичних відносин справляв поточний момент, а саме — перманентні воєнні дії. Загальнокозацькі («чорні») ради відходили у минуле. Їхню політичну роль перебирали на себе вузькі старшинські ради, на яких домінував гетьман. Тобто в даному випадку рядове козацтво зазнало відчутних політичних втрат порівняно з попереднім періодом, оскільки, по суті, усувалося від активного впливу на політичні процеси.

У такого харизматичного національного лідера, як гетьман Богдан Хмельницький, виник план кардинального «редагування» політичної системи Української козацької держави (що природним шляхом повстала із демократичного устрою довоєнного Війська Запорозького) через вживлення у неї монархічного начала. Утім, така ідея не мала шансів бути реалізованою на практиці. Адже її підкріплював лише авторитет харизматичного лідера, який в умовах воєнної обстановки уміло використовував для досягнення своїх цілей надані йому широкі гетьманські повноваження. Тим часом зазначена ідея не мала ні актуальної політичної традиції, ні інституційних механізмів для її втілення. До середини XVII ст. козацтво пройшло школу політичної соціалізації на традиціях широкої демократії, що мала відтінок охлократизму. А тому монархічні плани Б. Хмельницького не могли мати у козаків успіху, що й довели політичні події після смерті засновника Української держави. Невдовзі по тому практика загальних козацьких рад відновилася, щоправда з останньої третини XVII ст. козаки дедалі менше стали впливати на прийняття рішень (у XVIII ст. цей інститут практично занепав).

У другій половині XVII ст., коли відбулося політичне дроблення Української держави на Правобережний і Лівобережний гетьманати (при політичному відособленні Запорозької Січі), і розгорівся вогонь братовбивчої громадянської війни, політичні інтереси старшини розмежувалися в орієнтаціях на Росію, Річ Посполиту та Османську імперію. Попри актуальну політичну практику старшинських угруповань, які часто переслідували вузькокорпоративні цілі й змушені були враховувати політичні правила, які диктувала держава-протектор, актуальними залишалися традиційна система цінностей, політичних пріоритетів (серед них — відновлення єдності Української держави) та практики, вироблених запорозькою спільнотою. Зокрема, йдеться про спроби вести самостійну зовнішню політику, відстоювати політичну автономію, права і вольності Війська Запорозького, а також Православної церкви шляхом політичного діалогу з польським урядом (Правобережний гетьманат); зберегти засади політичної автономії та козацького устрою в умовах інкорпораційного наступу Росії (Лівобережний гетьманат).

Прикметно, що у XVIII ст., коли козацтво втратило свої політичні права, з його свідомості не були витравлені основоположні цінності, що пов’язувалися з козацькою демократією. Свідченням цього є, зокрема, матеріали Комісії 1767 р. із складання нового Уложення, з яких випливає, що козаки виступали за відновлення виборності не лише сотенної, а й полкової і генеральної старшини, а також гетьмана.

Наступ російського царизму на гетьманщину у XVIII ст. й відлучення від активної участі в політичному житті рядового козацтва (тобто вимушене набуття ним рис підданської політичної культури) послаблювало позиції української політичної еліти. Спроби ж верхівковими методами роздмухати загальне визвольне повстання за звільнення України від царської тиранії (І.Мазепа) або організувати в опозиційну політичну силу політично конформістську у своїй масі старшину (П.Полуботок) були приречені на невдачу.

Від Радянського Союзу Україна дістала у спадок пасивний, підданський тип політичної культури. Методом «батога і пряника» правляча комуністична партія виховувала звичку сприймати на віру і схвалювати навіть очевидно безглузді кроки влади. Фальшиве єдиномислення, істеричні політичні кампанії створювали позірний ефект єднання влади і народу. Саме поняття «політична культура» було вилучене із вжитку і лише зрідка застосовувалося як інструмент маніпулювання свідомістю.

З рецидивами спрощених, «інструментальних» підходів і закликами «піднімати рівень політичної культури» доводиться зустрічатися і сьогодні. Терміном «політична культура» часто підміняється значно вужче поняття «політична етика». В передвиборній кампанії опоненти постійно закидають один одному брак політичної культури, що загалом відбиває картину неблагополуччя на цьому полі. Але в принципі політична культура — не тільки і не стільки брак цивілізованості у політичних відносинах, скільки об’єктивний показник «стану здоров’я» суспільства. Це вироблений тривалим історичним досвідом алгоритм суспільних уявлень про світ політики, сукупність зразків поведінки, що визначають ставлення громадян до політичного життя. Одними лише умовляннями політиків дотримуватися правил політичної етики змінити стан політичної культури неможливо.

Передвиборна кампанія щодня і щогодини нагадує нам про «больові точки» масової політичної культури. Стан розгубленості, відчуження від політики, соціальна пасивність, амбівалентність ціннісних орієнтацій накладаються на гостру поляризацію по лініях «багаті — бідні», «ліві — праві», «українофони — русофони» тощо. Єдності не спостерігається навіть у розумінні патріотизму чи оптимальних зовнішніх орієнтацій. Тяжіння до європейських ідеалів свободи, саморозвитку, раціонального прагматизму входить у гостру суперечність із залишковими євразійськими надіями на утверджуваний згори «порядок». Внаслідок цього українське суспільство поляризоване й сегментоване, його політична культура має виразні ознаки фрагментованості. Наявність кількох конкуруючих субкультур утруднює суспільний діалог і пошук консенсусу у розв’язанні завдань практичної політики. Якщо ж взяти до уваги і такі неприємні риси нашого буття, як клановий і регіональний корпоративізм, значною мірою «тіньова» структура інтересів, практична відсутність «середнього класу», то суспільний фон для формування політичної нації і громадянського суспільства має досить-таки непривабливий вигляд.

Саме тому стан політичної культури суспільства має турбувати всіх, кому дорогі ідеали незалежності й демократії. Успіхи у справі її трансформації прямо залежатимуть як мінімум від чотирьох чинників: темпів становлення нових економічних відносин і нової ідентичності, динаміки зміни поколінь, характеру політичної соціалізації молоді, здатності суб’єктів політики до консолідації своїх зусиль. Маємо усвідомити просту істину: реформи у нашому суспільстві «пробуксовуватимуть» доти, поки переважна більшість громадян не переконається у необоротності того шляху, на який ми ступили у 1991 році. А для формування такого усвідомлення потрібні чималі організаційні і пропагандистські зусилля.

Поки що ж з розколотості масової свідомості випливають серйозні небезпеки для стабільності в державі і для самої незалежності. У виступах багатьох претендентів на парламентські крісла розлога популістська демагогія прямо сполучається з пропагандою соціального реваншу, закликами до повалення конституційного ладу. Загрози від такої безвідповідальної риторики очевидні для всіх, але більшість учасників політичного процесу намагається її не помічати. Значно важливішими для багатьох уявляються кулуарні політичні розборки, пошук все нових і нових порцій «компромату», роздмухування давно набридлих людям скандалів.

У таких умовах компетентність і професіоналізм політичної еліти, насамперед політиків-професіоналів, виростає в серйозну проблему здатності чи нездатності суспільства до самоорганізації. Дотримання норм політичної етики, відповідальність за резонанс і політичні наслідки своїх дій мають стати безумовним обов’язком усіх суб’єктів політики. А нехтування етичними нормами — предметом загального громадського осуду. Свобода перетворюється у свою протилежність, коли її трактують як вседозволеність. Суспільство, насамперед засоби масової інформації, повинні рішуче протистояти спробам політичних спекуляцій на низькій електоральній культурі виборця, використанню брехні, обхідних маневрів, «двійників», родинних зв’язків. Якщо не зуміємо поставити надійний заслін чорному піару, ця пошесть зведе нанівець ще не зміцнілі здобутки нашої демократії.

Напередодні виборів нам потрібні не «кулачні бої» претендентів, а серйозні політичні дискусії про стратегію реформ, місце і роль парламентаризму, багатопартійність, баланс держави і громадянського суспільства. Як повітря необхідні наука взаєморозуміння і мистецтво компромісів, активізація політичної участі. Зрештою саме зміст передвиборних баталій формує образ України, її міжнародний імідж. А від рівня політичної культури вирішальною мірою залежатиме її здатність увійти в коло цивілізованих держав.

Володимир Литвин,
голова адміністрації Президента України, член-кореспондент Національної академії наук України, професор