Публіка літературних вечорів в Європі істотно відрізняється від українських завсідників поетичних читань.

«Ця горілка робиться з огірків?» — спитала мене знайома, показуючи на порожню пляшку. «З чого ти взяла?» — «Дивись, тут зображено огірок», — вона показала на етикетку. «Розумієш, це в них така рекламна технологія, — починаю пояснювати, — у них такий слоган — «щоб стояв у кожній хаті». Моя знайома народилась і виросла в благословенній Польщі, тож з усього видно, що задумка українських іміджмейкерів до неї не доходить: вона не розуміє, навіщо стільки садовини в кожній хаті. Я пробую щось додати про фалоцентричність української ментальної пам’яті, але вона лише скрушно хитає головою, тож випровадивши її, я шукаю якісь свої речі і десь за пару годин вже вибираюсь на Віденський Westbahnhof, з тим, щоби першим ранковим потягом відбути до Баварії, де у нас із Юрком Андруховичем заплановані читання з дещо невмотивованою назвою «Київ». Ось почався ще один тиждень, ретельно заповнений літпроцесом, себто випадковими знайомствами, неповторними питаннями «від публіки» і перманентним кількаденним похміллям, яке у багатьох випадках стає домінуючим і заступає собою решту культурно-мистецьких вражень.

Дивовижна професія — письменник! Хтось колись переконував мене, що в словнику професій письменники не фігурують. Як на мене, це доволі несправедливо: адже як можна не вважати професією заняття, яке дозволяє тобі цілком легально займатися речами, на перший погляд, майже нікому не потрібними і напевно що цілком неприбутковими. Марно було б сподіватися заробити на цьому занятті, навіть продаючи квитки на літературні вечори за шість євро. Я намагаюсь уявити, чи пішов би я на літературну зустріч із собою за шість євро, і, давши собі категорично заперечну відповідь, ще раз запевняю себе, що письменник — це таки професія. Інша річ, що для мене і дотепер лишається неідентифікованою цільова аудиторія, на яку спрямовуються всі культурні програми і довготривалі гуманітарні проекти, до яких інколи, як, скажімо, у випадку з нашими читаннями, підключаються такі індустріальні монстри, як BMW. Навіть перебуваючи в піднесеному і стимульованому емоційному стані, я навряд чи зможу повірити в літературні зацікавлення керівництва баварського автомобільного концерну, тим більше — в їхнє зацікавлення українською літературою. Ще в їхнє зацікавлення українськими енергоносіями я повірити можу, а от щодо вітчизняного письменства якось не виходить, навіть вроджений патріотизм не допомагає. Певно, це якимось чином пов’язано з відмиванням грошей, принаймні в Україні цьому не було б іншого пояснення, проте знову ж таки не знаю, наскільки реально в Німеччині відмити гроші на літературних вечорах з тематичною назвою «Київ». Очевидно, що підгрунтя цих культурницьких технологій так і залишиться для мене нез’ясованим.

Пишучи вірші українською мовою і час від часу публікуючи їх в українських часописах чи видавництвах, я можу впевнено сказати, що майже всіх своїх читачів знаю якщо не поіменно, то принаймні в обличчя. Заняття українською літературою швидко позбавляє багатьох ілюзій, насамперед ілюзії існування навколо письменника сонмища численних і неідентифікованих читачів, шанувальників його творчості. Насправді все зводиться до кількох сотень осіб, так чи інакше причетних до найближчого філологічного факультету, тож вивчити за пару років їхні імена, звички і колір кросівок не є аж чимось надзвичайним. Тут, в Мюнхені, скажімо, чи в Цюриху я не можу ідентифікувати пересічного, так би мовити, відвідувача безкінечних «лезунгів», не можу зрозуміти, хто складає собою ці півтори сотні слухачів, які за будь-яку ціну (o’key, не за будь-яку, а за згадані вище шість євро) прагнуть почути правду про Київ від поетів (дійсно, хто їм розкаже правду про Київ, як не поети?). Можливо, це теж виключно філологи, постарілі щоправда (молоді в залах майже немає) і з завеликою, як на гуманітаріїв, кількістю діамантів на шиї. Але, скоріш за все, вони не філологи. Проте слухають уважно, навіть українську, можливо, тому, що чують її вперше, тож дослуховуються до кожної фонеми, можливо, навіть вловлюють в тексті іншомовні (російські) шматки, як, наприклад, заклик таксиста в андруховичевому есеї: «Мужчина, такси недорого!», залишений перекладачем без змін, ніби якийсь спеціальний код до розуміння цього самого Києва, про який йдеться в есеї. Де в цей час у такому випадку знаходяться їхні юні філологи, і чому вони в свою чергу не цікавляться Києвом і культурними програмами BMW, я для себе так само не з’ясовую, моє нерозуміння проблеми в цьому випадку подібне до нерозуміння моєї знайомої українських рекламних технологій. Все-таки представником цільової аудиторії не народжуються, ним стають, незалежно від того, іде мова про літературу чи про звичайний побутовий алкоголізм, як, скажімо, у нашому випадку.