— Чому сталося так, що ви, лікар за фахом, прийшли в політику?

— Лікар і політик — надзвичайно подібні професії. Лікар лікує людей, а політик, мабуть, лікує хворе суспільство. Не можна сказати, що треба з раннього віку йти до політики. Тут не вгадаєш: до сорока неначебто молодий, а після 65-ти — застарий. І мені здається, що я якраз дозрів. Я своє місце розцінюю як місточок між молодшим поколінням з їхнім максималізмом та старшими, ортодоксально налаштованими, консервативними людьми. Це перша причина. А друга — мені дуже болісно було дивитися, як розвалюється колись могутній Рух, по суті, правоцентристська партія, яка може протистояти лівому флангу.

— Чому саме Верховна Рада? Можна ж було балотуватися в депутати рад із більш низьким статусом. До того ж, сьогодні ви у лавах партії, яка багатьма сприймається дуже неоднозначно...

— Знаєте, те, що Рух сприймається неоднозначно, — річ тимчасова. Якщо взяти до уваги, що три партії у блоці Ющенка — УНР, НРУ та ПРП — отримали лише по 10 відсотків, то як можна казати про те, що вони блокоутворюючі? Ющенко набрав свою команду, і на правому крилі, по ідеї, нікого не залишилося. Блок НРУ, по суті, єдиний блок, що сповідує ті самі демократичні принципи сильної президентсько-парламентської держави. Йдеться про традиції, яким більш ніж 500 років, і вони сягають часів козацтва та гетьманщини. Це вічні ідеї.

— Ви народилися з прізвищем, яке наводило містичний жах на всю Україну і яке іноді справді творило дива. Розкажіть, будь ласка, як шлях вашого батька відбився на вашому житті.

— Справа в тому, що коли мені було 10 років, мама сказала: «Андрію, з таким прізвищем йдуть або в тюрму, або в колгосп». Дитина не вирішує, чи їй змінювати прізвище, чи ні. Я на той момент вже звик, що у класі мене називали «Чорний». Проте мама поміняла мені прізвище на своє з прагматичних міркувань. Потім вже, як я став на ноги і усвідомив, що до чого, батько допоміг мені змінити його назад десь у дев’яності роки.

— Скажіть, чи не здається вам, що на іменах людей, які навічно вписані в історію України, непорядні політики намагаються спекулювати, як зокрема, це відбувається з ім’ям вашого батька?

— Є така приказка: яблуко від яблуні недалеко падає, коли немає сильного вітру. Побачимо, куди подує той вітер. Спекулюють ті, хто не знає, що йому робити і до кого пристати, ті, хто не бажає нічого іншого, ніж дістати місце в парламенті. Взагалі, від прізвища треба абстрагуватися. Мене звати Андрій. І я не знаю, чи це добре, чи погано, що прізвище у мене Чорновіл. Коли я йду до компанії, я прошу: називайте мене по імені. Поки це так, я можу бути собою. Щойно згадують про моє прізвище, я одразу напружуюсь, усвідомлюючи, що мені треба якийсь імідж створювати, підтримувати «бренд». А відтак, я мушу бути неприродньо серйозним, витриманим, говорити «прошу-перепрошую»…

— А вам доводилося спілкуватися з кимось із публічних відомих політиків? З тими ж Ющенком, Удовенком, Костенком?

— Знаєте, з Удовенком мені чогось взагалі не хочеться спілкуватися. Якби він був жінкою, я б його не покохав з першого погляду.(Сміється) Костенко — він хоч моложавіший. Лідер має бути презентабельний, щоб на нього приємно було дивитися, а не якийсь «обрюзгший старец». Хоча б Ющенко — за всіх його мінусів, дуже респектабельний лідер. Виступає з трибун, веселий такий, життєрадісний. Правда, щось йому важко говорити швидко, але то вже інше питання.

— Кілька років тому в Києві біля однієї з центральних магістралей міста з’явився напис: «Ми українці, це наша земля». І підпис: Молодий Рух. Як ви ставитеся до цього і як політик, і як людина?

— Є гасла, які перетягуються з часів десятирічної давності у наше сьогодення. Я не розумію гасла «українська Україна». Це все одно, що «гондураський Гондурас». Зрештою, яка позиція партії щодо мовного питання? Зараз у нас відбувається поголовна русифікація. Років через десять, якщо цей процес буде йти такими темпами, українську мову забудуть не тільки в Донецьку або Луганську, але й у Львові. Теоретично це не виключено. Я стою на таких позиціях: українець — це житель України. Українську мову не так важко вивчити, як, наприклад, китайську, тому кожен українець має її знати. Тим більше, що вона блізька до російської, і той, хто володіє нєю, може легко вивчити й українську. Але саме українська має бути єдиною державною мовою.

— Ви вперше виступаєте у ролі публічного політика і вас ще досить мало знають. Розкажіть трохи про себе: що вас наштовхнуло на думку стати лікарем? Чим займаєтеся, яке коло друзів, сім’я, захоплення?

— У мене мати була лікарем, і навіть не знаю, чия це була ідея, але я мав, мабуть, вроджену схильність до цього. Я за гороскопом — Близнюки, а для цього знаку найкраще бути або лікарем, або політиком. У мене широке коло знайомих, здебільшого це колеги по роботі або мої колишні студенти у Львові. Тепер, мабуть, друзі з’являться і в Києві. Я розлучений, виховую десятирічного сина, намагаюсь проводити з ним багато часу. Я б хотів, щоб він став програмістом. Довгий час я жив разом з матір’ю. Вона померла за рік до того, як загинув батько. З ним ми бачилися десь раз на три місяці. Що ще? Алкогольних напоїв не вживаю, це заважає роботі. Раніше я був лікарем-практиком, людей майже з того світу діставав, лікував мінінгіт, дифтерію тощо. А тепер я педагог, навчаю студентів п’ятих-шостих курсів.

— Чи вплинуло на захист вашої кандидатської дисертації те, що ви пішли до великої політики?

— Мені працівники одного телеканалу навіть обіцяли, що прийдуть на захист. Я сказав, що взагалі тоді захищатися не буду. Зібралася купа людей, які зроду не ходять на захисти. Але все було неупереджено, дуже толерантно. Були, звичайно, критичні зауваження, запитання, але так буває на всіх захистах.

— Вас студенти люблять?

— Люблять. І, до речі, часто просять мене, щоб я викладав у них і в наступному семестрі. А щодо студенток — це їх треба спитати.

— Практично всі політичні ветерани дуже високої думки про вашого батька. Чи не думали ви про те, щоб співпрацювати з ними?

— Бачите, для тих ветеранів, про яких ви говорите, найголовнішим було потрапити до парламенту. Їх не цікавила ідея. Коли Ющенко скоротив квоти до 10 відсотків, вони почали замислюватися. Адже після створення блоку вони не можуть бігати до інших політичних сил. Це вже буде політична проституція.

— Ви підете у відпустку на час передвиборчої кампанії?

— Та мав би піти. Бо у мене ж кожного дня заняття, а тут доведеться їздити по всій Україні.

— У вас нормальні стосунки з тими, хто входить до першої п’ятірки Руху?

— Абсолютно. З усіма. З Рогозою поспілкувалися — отакий (показує великий палець) мужик. Без комплексів. Розумієте, духовна краса, за моїм переконанням, складається з двох компонентів: це розум і порядність. Він — саме така людина.

— Чи були ви піонером та комсомольцем, чи велися у сім’ї розмови, які закладали до вашої свідомості сумніви щодо радянської влади?

— Так, був і піонером, і комсомольцем. В партію вступати мені і на розум не спадало. У мене ще дід з бабою були заповзяті націонал-патріоти. І в широкому розумінні патріотичні думки постійно лунали у нас вдома. Активістом я ніколи не був, не кричав: «Слава КПРС!» тощо. Але і ультрапатріотом не був. Я взагалі не прихильник крайніх методів. Зрілий політик має бути врівноваженим.

— А чи всі нормально поставилися до того, що ви пішли в політику?

— Звичайно, не всі. До мене постійно дзвонять, погрожують. Я намагаюся на ці закиди відповідати швидко, вкладаючись в три слова — щось на зразок поради лікаря і педагога. Людина на другому кінці дроту одразу кладе слухавку.

— У вас є улюблений анекдот?

— Є приказка улюблена: «Собаки гавкають, а караван іде».

— Які риси, на ваш погляд, ви забрали від батька?

— Мені важко про себе судити, це нехай люди скажуть. Хтось хоче бути схожим на батька — вуса запускає — а я хочу бути схожим сам на себе, наскільки це можливо в даній ситуації.