Найцікавіше завжди писати про те, чого не знаєш, але про що, одночасно з тобою, не знає більшість, Ну хіба за винятком небагатьох втаємничених. Їх можна назвати професіоналами. Можна — фанатиками. А ще — справжніми читачами. Йдеться ж бо про Джеймса Джойса. Багато хто чув це ім’я, однак лише завдяки тому, що воно перетворилося на певний знак, своєрідний логотип. Хто, скажімо, не чув про «Soni», «Pampers» або «Jonni Walker», але чи багато споживачів користуються цією продукцією? Так само і з Джойсом. Людина, яка змінила напрям руху літератури минулого століття і створила кілька загально визнаних новаторськими книг, залишилася в анналах вічності передовсім як автор неперевершеного логотипу власного імені. Скажіть відверто, кому вистачило терпіння дочитати до кінця «Улісса» — цю хрестоматію стилістичних можливостей і, водночас, перший вказівник для орди постмодерністів? Признайтеся чесно, хто не з самого лише почуття обов’язку відбув «Поминки за Фіннеганом»? І хто, читаючи Джойса, не переборював у собі бажання взятися за «Лоліту», таку привабливу й доступну? Можливо, я помиляюся. Та що там! Я, вочевидь, від самого початку не мав рації. Тому звернімося до «раціо» й перевірених часом і фахівцями фактів.

Джеймс Джойс народився 2 лютого 1882 року в Дубліні, в націоналістично-клерикальному середовищі. Його мати сповідувала ортодоксальні католицькі погляди (відіслала сина до єзуїтської школи), а батько був податківцем і — за сумісництвом — гультяєм, що розбазарив рештки маєтку заможної колись родини. Напевно, все це разом спричинило те, що Джойс зненавидів католицизм, родинний дім і провінціалізм своїх земляків («Ох, уже мені ця свята ненависть», — сказав би Андрухович). Після навчання на філософському факультеті Дублінського університету він 1904 року виїхав з Ірландії, забравши із собою Нору Барнакл (працювала в готелі), з якою оженився через 26 років спільного життя. Спочатку викладав англійську в Трієсті, пізніше — недовго — працював банковим службовцем в Римі, а у вільний час писав перші оповідання й повість. Після вибуху Першої світової війни письменник переїхав до Швейцарії, щоб мати можливість працювати над «Уліссом». В 20 — 40-х роках мешкав переважно у Франції. В 1922 році в паризькій книгарні американки Сильвії Біч з’явилася найзнаменитіша з Джойсових книг, котру американські й англійські цензори визнали «порнографічною» й «блюзнірською». «Улісс» був надрукований в Америці аж у 1934 році по багаторічних стараннях і протестах знаних осіб, серед яких були Альберт Ейнштейн, Томас Еліот, Ернест Хемінгуей, Томас Манн, Ромен Роллан, Бертран Рассел. З того часу цей роман вважається найбільш новаторським твором XX століття.

Перебуваючи й далі у Франції, письменник протягом 16 років працює над черговою, не менш дивовижною книгою «Поминки за Фіннеганом» (1939). Роботу не зупинила навіть серйозна хвороба очей, вилікувати яку не спромоглися жодні лікарі, хоча письменник і шукав допомоги в різних країнах. В той же час його дочка Люсі захворює на шизофренію. Їй теж ніхто не зміг допомогти, навіть славнозвісний Карл Густав Юнг, який того часу викладав у Цюріхському університеті. Коли почалася Друга світова війна, Джойс разом з родиною перебрався саме до Цюріху, де й помер 13 січня 1941 року, не дочекавшись кінця вселенського трагічного абсурду.

Така от біографія, на перший погляд, доволі стандартна й позбавлена притаманних творам письменника атракційності й ексцентрики. Бо, хоч як було, той же «Улісс», попри свою семантично-архітектонічну надмірність, — книга дуже дотепна, в’їдлива й дошкульна. Незважаючи на величезну кількість коментарів, нам, мабуть, так до кінця й не довідатися про всіх, над ким познущався Джойс у своєму опусі. Вчителі, шкільні друзі, побратими по письму — усі вони стали об’єктами його нищівної іронії. Хто тільки не увійшов завдяки письменникові в історію, так і залишившись безіменним! Щоправда, коментатори спромоглися привідкрити більшість приватних мотивів всепереможних скепсису й цинізму, якими насичений роман, але кого сьогодні направду цікавлять якісь там прототипи Моллі чи Блюма, окрім античних? Одіссей і Пенелопа — ось справжні прототипи, якщо вірити підручникам з літературознавства. Та тільки хто сьогодні вірить підручникам? Вигодовані всеохопним pulp fiction, ми насамперед цікавимося інтимом, білизною, найпотаємнішим. І що нам анахронічний Фройд! Ми прагнемо проникнути в приховану сутність справ людських, бо нам здається, що кожна річ — це тільки шифр, кожне слово — код, а інтерпретація — різновид контррозвідки. Суцільне свято семіотики. Чи то семантики? Терміни тлумачаться так нечітко, що легко і переплутати.

A propos щодо коментарів. Не я перший зауважив, що часто коментарі до «Улісса» цікавіші за сам роман. І це ще один феномен, породжений талантом знаменитого ірландця: коментар як самодостатнє явище, як факт художньої літератури. Був, правда, ще один геніальний сліпець, Борхес, який сам узявся коментувати всіх і вся, однак хто тепер візьметься досліджувати евентуальність взаємовпливів латиноамериканської та європейської літератур? Швидше за все, маємо справу з «ідеями, котрі витають у повітрі». Але без цих ідей важко собі уявити культуру останньої доби. Рано чи пізно хтось мусив зробити те, що зробив Джойс. Закласти підвалини модерної (а заразом і постмодерної) літератури. Той, хто будує фундамент, мусить вигрібати маси землі і тягати велетенські камені, словом, виконувати чорну й, найчастіше, невдячну роботу. Фундамент рідко має естетичну цінність. Однак без нього не встоїть жодна споруда. А корпус сучасної літератури, як не кинь, спирається передовсім на Джойсові моноліти. До того ж, чорт забирай, це таки на диво естетичний фундамент. Єдність довершеності й «історичної доцільності», краси й функціональності — ще одна загадка Джойса.

Що ще ми знаємо про цю людину? Хоч як не стараються сотні коментаторів і біографів, майже нічого. Є, правда, ще один таємничий і, судячи з усього, драматичний епізод (чого, чого, а драматизму в житті письменника вистачало) — про те, як Джойс працював секретарем у Беккета. Але це вже цілком інша історія. Може, щоб переповісти її, дочекаймося ще одного ювілею ще одного ірландця, який, судячи з усього, так і не дочекався Годо.