— Леве Йосиповичу, що змінилося в новій редакції закону стосовно інтерв’ю?

— Дивно, що журналісти так пізно схопилися. Закон увійшов у силу вже з серпня, і тільки зараз ви довідалися про нововведення стосовно інтрев’ю. Можливо, цьому сприяло те, що ми позаминулого тижня провели семінар, на якому мене попросили прокоментувати нову редакцію Закону України про «Авторське право та суміжні права». Я говорив про всі зміни. Проте деякі з них викликали особливе зацікавлення у залі, зокрема серед журналістів, тоді це стало майже сенсацією. Що ж власне сталося… У законі, який був чинний до серпня, існувала стаття про співавторство. Тільки в старій редакції закону не було у конкретній формі сказано, чи є інтерв’ю співавторством, чи ні. Очевидно, що є. Що таке інтерв’ю? Це твір, що твориться двома особами. Ви до мене прийшли, ви ставите мені питання, я на них відповідаю, і у такій формі ми робимо новий твір, який потім буде мати назву інтерв’ю. Ви вкладаєте свою розумову енергію в те, щоб сформулювати питання, а я свою — у те, щоб на ваші питання дати відповіді. Отже це є співавторство. Цього не було в попередній редакції чітко записано, тому у новій і з’явилася така норма (ст. 13 пункт 3). По суті, ось і все, що змінилося в законі.

— Хто був ініціатором внесення змін? Чи були це журналісти, чи, навпаки, особи, інтереси яких постраждали, коли вони давали інтерв’ю?

— Що ж, можемо подивитися. Депутатка Бондаренко, реєстраційна картка №318, наскільки я знаю, за фахом журналістка. Саме вона і запропонувала ці нововведення. З них випливають і нові наслідки. Тепер для того, щоб опублікувати інтерв’ю, той, хто бере його, має дістати згоду у тої особи, яка його дає.

— Чи це обов’язково має бути у письмовій формі?

— Ні, не конче у письмовій. Форма у законі також обумовлена (ст. 33). Договори можуть укладатися як у письмовій, так і в усній формах. Тобто закон каже, що, в принципі, дозвіл на публікацію може бути даний і в усній формі, проте бажано, щоб цю домовленість чула ще й третя особа, яка у судовому порядку могла б підтвердити угоду. Законодавець лише прагнув захистити права тієї особи, яка дає інтерв’ю. Є дозвіл, проблем немає. Тепер питання стосовно гонорарів. Що було записано у старому законі? «Винагорода за використання твору належить співавторам в рівних частках, якщо угодою не передбачено іншого». Це було. І якщо ми законом визнали, що інтерв’ю — є співавторством, то виходить, що ця норма відтепер поширюється і на інтерв’ю. Тобто якщо ми двоє творимо інтерв’ю та усвідомлюємо, що за нього буде заплачено гонорар, то виходить, що ми двоє маємо рівні права на його отримання. Інша справа, що людина, яка дає інтерв’ю, не завжди претендує на нього.

— Пробачте, але і раніше, якщо редакція замовляла інтерв’ю, ці моменти обговорювалися. А тепер «крайнім» виявився журналіст, який взагалі не має ніякого відношення до розпису гонорарів. Можливо, цей пункт варто було по-іншому сформулювати?

— Якби по-іншому, ми б ту норму не змінили, винагорода за використання твору належить співавторам у рівних частках. Ні, я розумію, що журналіст не є кредитодавцем, він не розпоряджається грошима, і виплатити повинен той, хто друкує. Я розумію так, що коли я даю інтерв’ю і претендую на гонорар, то, очевидно, та організація, яка друкує, має внести моє прізвище у відомість.

—Гонорари, які зараз отримують журналісти, тим більше, коли їх поділити, не зможуть суттєво поповнити особистий бюджет високих посадових осіб…

—Не скажіть, є такі журнали, скажімо, там Der Spiegel або ще щось, де платять дуже великі гонорари, які можуть рівнятися із зарплатою.

—Так, але в Україні таких гонорарів немає…

— Зараз ні, але я думаю, що прийде час, і у нас будуть дуже багаті видавці, які платитимуть великі гроші.

— А якщо станеться так, що журналісти, обмежені у своїх діях стосовно інтерв’ю, надаватимуть перевагу іншим формам, а інтерв’ю потроху зникне зі шпальт газет?

— Та ні, чого це воно може зникнути. Чого це, ми ж нічого не змінили, а лише визнали інтерв’ю твором. Бо воно так і є. Це взято з міжнародних угод. Статтею 8 «Об’єкти авторського права» передбачено, що воно поширюється тільки на форму вираження твору і не поширюється на будь-які ідеї, теорії… Це означає, що під час нашого інтерв’ю авторське право змісту того, що я кажу, абсолютно не захищає. Якщо я сказав в інтерв’ю саме так, а не інакше, а ви це іншим способом відобразили, то назвати це інтерв’ю ви не маєте права. Це буде просто вільний виклад того, що ви почули.

— Чи не вважаєте ви, що першими, хто відчує на собі неприхильне ставлення журналістів через цей закон, будуть саме народні депутати?

— Це, можливо, через те, що журналісти неправильно сприйняли нововведення. Як ви бачите, не з’явилося нічого такого, що неприйнятне, чи чого немає в законодавстві інших держав. Це абсолютно нормально. Чому кількість інтерв’ю має скоротитися? Якщо журналіст цікавиться якоюсь темою, має намір взяти інтерв’ю у народного депутата, нічого страшного немає. Проте спершу варто поставити два питання, чи не проти публікації той, хто погоджується на розмову, та чи претендуватиме він на гонорар.

— Чи розмовляли ви з головними редакторами, чи розглядали можливі варіанти оплати?

— Ні. Закон абсолютно не торкається фінансових питань, або форми, у якій має виплачуватися гонорар. Для цього є інші закони, які визначають цю процедуру. Я так розумію, єдиний легальний шлях — це проінформованість... Я не згодний, що порушення обов’язково мають бути. Навпаки, вводяться цивілізовані відносини між двома людьми. Ви прийшли брати інтерв’ю, я його даю. Тож давайте наперед знати, які мої права, а які ваші.