Про що писав поет Ірванець протягом останнього десятиліття? Писав він або про Україну, або до знайомих. Писав він до Іздрика, писав до дівчини Аліни (в іншому варіанті — Олесі), писав до Тараса Григоровича Шевченка. Іздрику він писав про Італію, Шевченкові писав «за жизнь», дівчатам Аліні та Олесі писав про збочення, хоча писати Іздрику про Італію — це теж, до певної міри, збочення. Тепер виникає питання: як відреагують критики і — що найголовніше — читачі на книгу Ірванця, включеної до чергової, вже третьої, поетичної касети «кальваріївської» серії «Ковчег»? Я думаю, той, хто Ірванця не любив, незлюбить його ще сильніше і матиме для того всі підстави, питаючи, навіщо друкувати знову сто разів надруковане, навіщо вкотре витягати зі шкільних хрестоматій «Любіть Оклагому», за яку поета свого часу сварив ще Микитенко (перепрошую, Мушкетик), і — головне — навіщо писати Іздрику про Італію? Я не буду наголошувати на упередженості подібних висловлювань, вона очевидна. Придивившись з увагою до цього скромного видання з кислотною чорно-зеленою обкладинкою і до портрета автора, схожого там (на портреті) на узбецького поета епохи Відродження, розумієш, що хотів-таки мати цю книгу в себе на поличці, а навіть краще — в себе у кишені, як беззаперечний доказ першої любові, перших вивчених напам’ять віршів, першого за останні десять років видання творів Олександра Ірванця (ну, це і так зрозуміло).

Про що Олександр Ірванець в своїй книзі не сказав? Мені здається, що не сказав він, та, мабуть, і не скаже, найголовнішого, а саме, що за всіма цими 23 віршами, включно з «Українським паліндромом», приховується затяте дворушництво. Насправді Олександр Ірванець завжди був єретиком в похмурому і таємничому ордені Бу-Ба-Бу, дивно навіть, що саме його було обрано на посаду Підскарбія, посада ж бо фінансово-відповідальна. Ірванець ніколи не проходив до кінця слабо натягнутою (як і годиться в умовах постмодерну) линвою тотального обстьобування, себто іронізування. Навіть в пору «золотих», за визначенням самого поета, років, десь там на початку «останнього десятиліття», він час від часу (і то регулярно) зривався в лірику та інтим, чим псував усталене в народі враження про Бу-Ба-Бу, як про хуліганів та содомітів, що в українському трактуванні виглядало як синоніми. Сашко так і не вийшов на невтоптану стежку інтертекстуальності, залишившись на зім’ятих закоханими левадах української інтимної лірики.

Ірванець надзвичайно добре пасує українській літературі, з урахуванням всього її історико-еволюційного розвитку. Він би міг бути чудесним шістдесятником і писати ті самі вірші. Але тоді б його «Любіть Оклагому» передруковували в самвидаві, а зрештою, і видали б де-небудь у діяспорі, скажімо, у видавництві «Смолоскип». Він так само міг бути «першим хоробрим» (може, він і так хоробрий, але кого це сьогодні цікавить) і буремно метатись поміж «Гартом» і «Плугом», пишучи ті ж таки вірші, але за старим правописом. Це було б природньо: адже в ньому, як і в моєму великому землякові, боряться оті самі кумарні «два Володьки», або, виходячи з реалій Ірванцевого роману «Рівне/Ровно», два Шлойми Васильовичи, і коли один Шлойма Васильович нашіптує йому на вухо: «Ну, давай,Сашко, зашмаляй що-небудь Іздрику про Італію», то другий Шлойма Васильович, сіпаючи його за штанину, канючить: «Не треба Іздрику, давай краще Аліні напишемо, або в гіршому випадку — Олесі». Сашко пише туди й туди, поєднуючи в такий спосіб приємне з корисним, хоча що в цьому випадку приємне, а що корисне, сказати важко, оскільки ані радості, ані користі з того ж таки Іздрика небагато. Але і за свого життя, підозрюю, він бачив багато української літератури, і, може, навіть в піонерському віці, вперше приїхавши до Ірпеня, прогулювався алеями разом із — страшно сказати! — Борисом Олійником або Наталею Забілою (ні, з Наталею Забілою точно не міг — так рано в піонери не приймають), і маститий класик, поклавши йому на талію правицю, говорив: «Оце, Сашо, там у тебе клозет у вірші є, так ти, ото, його викинь». — «Обов’язково викину, чесне піонерське», — відповідав Сашко, тримаючи дулю в лівій кишені.

Зрештою, він народився для Бу-Ба-Бу, і це саме Бу-Ба-Бу навряд чи випустить його зі своїх ніжних обіймів, принаймні, без контрольно-ревізійної перевірки. Так і метатись йому в цій законопаченій ззовні, бінарній, так би мовити, системі між ковбойським Рівним і колгоспним Ровно, між текілою і бурячанкою, між Ліотаром і Сивоконем, час від часу озиваючись віршем або листом, хоч кому вони в наш час потрібні? Хіба що Іздрику...

Що іще можна сказати про книжку? Можна сказати, що більшість цих віршів я читав чи чув до її виходу. Найбільш свіжі автор читав мені дослівно десь рік чи півтора тому, в «трубі» під зимовим Хрещатиком, після 200 грамів коньяку. Ми нарізали кола по «трубі», і Сашко читав «з нового», а перед тим, як вийти на мороз, раптом вкусив мене за ліве вухо. Було боляче і приємно. Приємно було від віршів.