— Чи вважаєте ви, що у другій половині 70-х захист прав людини став єдино можливим засобом боротьби?

— Нам треба було використовувати політичну коньюнктуру. Склалася така ситуація, за якої українське національне питання поставало у контексті протиборства демократичного Заходу і тоталітарного СРСР. І ми потрапили точнісінько в цю течію. Ідея захисту прав людини була тоді дуже популярною. А оскільки ми підносили саме її, то дістали величезну прихильність у світі. Джиммі Картер та Рональд Рейган особисто висловлювали нам свою підтримку. А в 1978 році лідери гельсинських груп — московської, литовської і української — були висунуті на здобуття Нобелівської премії. І якби тоді ця премія була присуджена, це додало б ще більшої сили гельсинкському рухові в світі. Практично будь-яка антирадянська група ставила за мету розширення свобод. Адже чим більші ці свободи, тим слабкішою ставала би влада. В якомусь розумінні саме інформаційна хвиля зруйнувала імперію. Нещодавно один досить значний компьютерник сказав, що якби дисиденти не поширювали інформацію, переписуючи її від руки, то все одно згодом ця «імперія зла» була б зруйнована завдяки Інтернету.

— Чи пам’ятаєте ви сексотів, які доносили на Вас?

— Коли нас «взяли» разом з Оксаною Мешко та Ольгою Бабич, то свідком виступив міліціонер, який нас заарештовував. Я не накликав ні на кого прокляття, але той дільничий Базленко помер через рік. До речі, він був моїм однолітком і навчався в параллельному класі. А капітан Славинський, мій наглядач, до якого я ходив «на підписку», дожив до мого звільнення, і його я бачив ще у 1988 році. Дуже скоро після цього він пяний їхав на мотоциклі, врізався в машину та вбився на смерть. І подібних випадків було багато. Так що Господь бачить таких людей.

— Пане Василь, що стало для вас найважливішим за час увязнення?

— Тут немає ніякої романтики, це шлях суцільних втрат. Позбавляюєшся здоровя, молодості, родини — це найтяжче. Проте там я мав змогу спілкуватися з найкращими людьми свого часу. Я тішуся тим, що був в близьких стосунках з Василем Стусом, Юрієм Литвином, Олексою Тихим, Левком Лук’яненком, Михайлом Горинем, Іваном Кандибою… Це була блискуча когорта, яка нечасто збирається на волі. До честі КДБ маю сказати, що в наш час вони старанно «добирали» підопічних. Це в 30-х та 40-х, за російською приказкою «Вали кулем, а там разберем», винищувалися повністю цілі соціальні категорії людей. А тут вони вишукували яскраві особистості. За рідкісним виключенням, то були дійсно величні постаті. Переважна більшість з них витримала все, зберегла честь і гідність… Зараз я їжджу по Україні, беру в них аудіоінтервю і бачу, що ті люди такими і залишилися. Їм тяжко, але вони не стогнуть.

— Українська республіканська партія стала однією з перших політичних структур України. Чи думали ви тоді, що Радянський Союз вдасться так швидко зруйнувати?

— В ув’язненні ми були налаштовані досить песимістично. Тим паче, що бачили — один за одним гинуть наші друзі і нас мала спіткати така сама доля. Взагалі ми, звичайно, були впевнені, що Україна колись стане незалежною, але думали, що це відбудеться вже на початку двадцять першого століття. Імперія впала раніше, ніж ми сподівалися, і слава Богу, бо, як каже Микола Руденко, «ще одне покоління, ще 15—20 років — і ми б вже нікого не врятували». Як білорусам зараз не потрібна Білорусія, принаймні, білоруська національна ідентичність, так і половині українців не потрібна Україна. Я з сумом дивлюсь на покоління, яке ходить вулицями. Вони є громадянами України, але в них немає нічого українського, вони не знають національної культури, рідної мови. Навіщо мені Україна російська? А стосовно питання про партії я хочу зауважити одну цікаву річ. У нас були різні люди, з різними світоглядами, тоді їм потрібна була свобода. Вони дістали волю і почали робити вже те, чого хотіли. Олесь Бердник створив свою «Духовну республіку», Іван Кандиба пішов будувати «Державну Самостійність України», Василь та Петро Січки започаткували Українську християнсько-демократичну партію, В’ячеслав Чорновіл очолив Народний Рух…

— Як ви могли б прокоментувати той факт, що кілька відомих українських дисидентів на попередніх президентських виборах підтримали колишнього генерала КДБ?

— Пояснити це за допомогою нормальної логіки неможливо, так що спробую зробити це мовою мистецтва. Василь Стус свого часу написав на Володимирській, 33, чудові вірші до тюремного наглядача: «А спільне в нас, що двоє ми дверей обабоки. Ти там, Я тут, Нас поєднали мури як статут».

Я бачив скульптуру Вєденєєва, це надзвичайно відомий політвязень з Пермської області: стоять двоє чоловіків, відлиті з грубого чавуну, спина до спини, обмотані колючим дротом, — вязень і кат, що психологічно привязані один до одного.

— Дисиденти — це живі експонати нашої історії, чи вони ще здатні щось зробити у сьогоднішній українській політиці?

— Самого себе я називаю експонатом. Коли мене кличуть у Музей жертв тоталітарного режиму в Кучіно на Уралі, я беру ключі, вдягаю зеківську смугасту шапочку і розповідаю дітям про цю в’язницю. Проте візьміть Миколу Руденка. Мислитель такого рівня у незалежній державй давно отримав би Нобелівську премію. А Михайло Горинь, Богдан Ребрик, В’ячеслав Чорновіл, Левко Лукяненко, Степан Хмара були народними депутатами і робили надзвичайно важливі справи. Зараз доволі логічно, що ми, здебільшого вже доволі немолоді люди, відходимо від великої політики — це просто звичайна зміна поколінь.