Юрій Андрухович — це людина, яка в тридцять років стала Патріархом. Можна, звичайно, заперечити, що став він Патріархом літературного угруповання Бу-Ба-Бу, тобто на цю посаду його призначили друзі — Олександр Ірванець та Віктор Неборак. Але, з іншого боку, якщо ви назвете мені ще одного Патріарха в сучасній українській літературі, я обіцяю з’їсти власний диктофон.

Андрухович — український письменник, якого із задоволенням читають всюди. Недавно після Польщі, Америки, Британії, а також ряду інших країн, серед яких навіть Фінляндія, його видали в Росії (до речі, не заплативши ані шеляга і навіть не повідомивши про факт виходу книги). Ця публікація мала несподівані наслідки для України: тепер на Петрівці українського Андруховича немає, проте жваво торгують російським.

Андрухович — професіонал, порівняння з яким мені, наприклад, було б приємне. Але ніхто чомусь не порівнює. Це свідчить, на моє переконання, про те, що Андрухович у свідомості нашого читача виокремлений у самостійну літературну течію. Є, правда, люди, що приплітають Андруховича до франківського літературного феномену. На мій погляд, це невірно: котлети все-таки повинні існувати окремо від мух.

Андрухович — це паралельна свідомість. З ним дуже легко балакати, та все одно розумієш, що ситий голодному не товариш. Писати інтерв’ю з ним дуже важко. На будь-яке дурне запитання він відповідає такими мудрими речами, що губишся в життєвих орієнтирах. Тому ми просто пропонуємо вам кілька байок, повіданих паном Юрієм.


В травні минулого року мене не було вдома, і квартиру обікрали — забрали комп’ютер. Власне, в цьому під’їзді скільки завгодно таких випадків трапляється, але я собі уявляв, що в мене, по-перше, нема у хаті нічого, а по-друге, будь-яке нещастя — воно ж не може трапитися з тобою, а тільки з кимось іншим. Правда, жодні тексти не пропали, бо на той момент повиходило все, що я напрацював, проте це мені створило купу проблем, бо я був дуже прив’язаний до е-мейлу. Але потім івано-франківська мерія частково подарувала мені новий комп’ютер... Частково — це монітор і твердий диск.


Я в студентські роки дуже любив музику італійського бароко; мене привчили до неї друзі — художники-графіки. Ця музика продавалася на вінілових платівках фірми «Мелодія», і я за студентські роки назбирав колекцію із близько двохсот платівок, із якою тепер немає чого робити, бо зараз мені ця музика видається дещо нуднуватою: я вже стільки її слухав... Словом, принаймні у студентські роки, Скарлатті від Кореллі мені вдалося б відрізнити.


Я мав кілька виступів у каліфорнійських університетах і вирішив, що маю побувати у Сан-Франциско у культовій книгарні City Lights, яку створив Ферлінгетті. Місце справді фантастичне: три поверхи книгарні, і на другому поверсі нагорі — біт-література, тобто всі видання, пов’язані з бітниками та їхніми друзями. Там висять величезні фотопортрети на стінах: який-небудь Ален Гінзберг голий у повен зріст, той же Ферлінгетті, той же Керуак, але серед них також до болю знайомий Андрюша Вознесенський у зимовій шапці. Зараз старому Ферлінгетті вісімдесят два, але він день у день туди приходить і працює. Ну, я вирішив, що його вже там і знайду. Підійшов до чорного хлопця, який там на касі торгував, а він мені каже: «You know, man, пан Ферлінгетті досить старий, йому 82 роки, і у нього не так багато часу». Я це зрозумів метафізично: я вирішив, що мені вже також сорок один, і в мене вже теж не так багато часу, і поїхав звідти.


Я себе недавно піймав на тому, що не пам’ятаю назв вулиць. Як та вулиця називалася в Сан-Франциско, серпантином, по якій мене возили? Я про це свій найновіший вірш написав; його інтрига полягає в тому, що я жодної назви не можу згадати. Пам’ятаю, те, що ми пили на пляжі уночі, називалося «Хорватська сливовиця», а от як називався океан...


Буде книжка віршів, яка називатиметься «Пісні для Мертвого Півня», але я їх пишу спеціально так, щоб «Мертвий Півень» не міг з цього пісень зробити. Тобто це буде помста музикантам; ну, в хорошому такому сенсі.


В 90-му році я купив у Москві повість Вєнічкі Єрофєєва «Москва — Пєтушкі» відразу у двох варіантах видання. Одне коштувало 3 р. 62 коп., а інше — 4 р. 12 коп. І тільки людям, які пили горілку ще за Брєжнєва, це щось говорило. 4 р. 12 коп. — це була водка «Екстра», а 3,62 — це була просто водка. Може, ціну книжок визначали й не без авторського втручання: Єрофєєв же й помер десь у дев’яностому.


Мій прадід на початку століття перебрався до Станіслава із Судетів. Він тут перейшов у греко-католицизм і був церковним художником, писав образи до церков. Нещодавно я це розповідав одному польському поетові, кажу — мій прадід був із Судетів, а прізвище його Скочдополь, що німецькою Шпрінгфельд. А він каже: «Я тебе вітаю, це типове єврейське прізвище».


Чи в зв’язку з моїм від’їздом до Америки так трапилося, чи з іншої причини, але сталося ось як. У нас були досить якісні івано-франківські горілки. Рік тому, як ми їхали звідси, то не було питання, яку горілку купувати: тільки івано-франківську. Було марок п’ять, і всі високого рівня. Ми повернулися, і тут мене інформують друзі й знайомі, що всі ці горілки занепали. Тому тепер п’ю «Первак».


Супермаркетів тут немає. Єдиний, який я знаю, — це під готелем «Україна». Називається «Делікатеси». Мене там завжди вражала одна річ: щоправда, останнього разу я цього не бачив, але у них завжди під холодильною вітриною лежала велика свиняча голова.


Приходжу гіпс накладати в понеділок, а медcестра каже: щось знайоме прізвище, ви, здається, щось пишете? Це був перший випадок, коли я почав брехати. Кажу: ви знаєте, ви вже не перша людина, яка мені це говорить. Справді, є один такий, але це не я. І мало того, що прізвище однакове, то ще й ім’я. І тут вона говорить: ну так, він, здається, значно старший від вас.


Між двома мурами в Західному та Східному Берліні була нічийна земля, і коли впали ці мури, перші туди кинулися світові концерни і набудували там хмарочосів. Серед них був і «Даймлер — Крайслер». Але оскільки громадськість має різні погляди на таку їхню політику (яку політику — захоплення землі?), то вони вирішили якомога більше нафарширувати цю територію культурою. Таким чином мене було запрошено на поетичні читання на Потсдамер-пляц, і нас, десятьох поетів, прийшло слухати близько чотирьох тисяч слухачів. За умовою, кожен мав читати вірші тільки рідною мовою, виражаючи цим ідею, що поезію можна розуміти без слів. Але як хтось дуже хотів розуміти слова, то там-таки купував рідер, де були переклади або підрядники. І кожен з нас, учасників, отримав у подарунок іграшковий автомобіль (чи це був саме крайслер «Імперіал»?). Ось таким чином до мене повернувся крайслер.


Під вікнами будинку, де я живу, є таке бандитське місце, яке називається «Ельдорадо». Особливо мене інтригувало в ньому те, що минулого літа тут постійно стрілянина бувала вночі. Раптом собі усвідомлюєш: ого, та ми в Чікаго! Одного разу була така історія: двоє неповнолітніх загулялися, барменка перестала їм наливати, покликала вишибалу, і він їх виставив за двері. Вони взяли таксі, поїхали додому до одного з них, узяли рушницю, мабуть, батькову, набили її, залягли отамо (показує пальцем у зарості кущів через дорогу. — Авт.) і стріляли по всіх, хто виходив. Підранили і цю кельнерку... Але зараз, кажуть, усе під контролем «Беркута». А ще тут за рогом є культова автомийка, називається «Мочалкін джаз».


Віталій, хлопець, який зробив мій сайт, написав мені, що дуже посилилося відвідування після того, як там помістили уривок з «Перверзії». Люди почали заходити на такі гасла, як sex machine, Peruvian sluts... За перший тиждень на моєму сайті побували сотні сексуальних маньяків.


Досі моїми героями були українські поети, які могли говорити гарною українською мовою. Проте не можу заректися, що ніколи не буду описувати яких-небудь п’яних бомжів. Може, навіть у наступному романі доведеться. Але, безумовно, вони не будуть говорити слів «хутчій», «мерщій», «ще б пак», «отакої»... До речі, зараз у видавництві «Класика» ми видали роман поляка Анджея Стасюка з життя бандюків у Варшаві 1994 року. Це кілька днів із життя героя, який не зміг вчасно повернути борг. У цьому романі страшенно багато сучасного польського сленгу, і постала така проблема: коли вони говорять зі своїм босом, чи мають вони казати йому «шеф», чи у кличній формі — «шефе»? І, мабуть, я був неправий, бо я зауважував перекладачці, щоб вона зробила кличну форму. На це вона резонно відповіла, що бандити не сповідують мовних норм. Я впирався далі й казав, що як на те пішло, то вони взагалі не українською мають говорити... Перекладати суржиком ми також не могли, бо це був би надто радикальний хід. Проте мені здається, що в перекладі знайдено якусь золоту середину. Ну, побачимо.


Ми з ним багато разом пережили, і по горах разом подорожували, і в гуцулів навіть уже є легенда про нас двох. У цій легенді говориться про те, як ми п’яні в’їхали на джипі в озеро. Взагалі ми й ніяким джипом не їздили, але легенда, тим не менше, існує. Так от, його дружина — вона його видавець і літературний агент — і каже: візьміть і напишіть по довшому есеєві, де опишете кожен свою Європу, у якій ви живете. І ми одночасно це написали. Минулого року це вийшло в Польщі, тепер видається німецькою й англійською, а зараз у нас цю книжку видала «Класика».


Стасюк — яскравий представник так званих «нових диких». Це таке відверто антимистецьке покоління: всі ці ваші напрацювання, вся ця ваша культурність, інтелігентність — усе це, мовляв, до задниці. Це Максим Горький свого роду. В моїй уяві він поставав як монстр, якийсь бандюга; у всіх його текстах, які я читав, персонажі несамовито багато п’ють. І я був просто вражений, коли ми познайомилися. Я не підозрював, що він мене може також знати і що мої тексти йому подобаються, а коли ми з ним першу пляшку горілки випили в Кракові, я був просто зачарований тим, наскільки він м’яка, ніжна і витончена особистість. Хоча на вигляд він велетень, здоровило абсолютно бандитського вигляду. І зараз я, пишучи свої речі, думаю про те, чи сподобається це Стасюку, чи ні.


Я щойно приїхав був від Тараса Прохаська, який має чудову хату в Делятині, це під самими горами. І ще там є такий господар Богдан, і в цього Богдана просто купується самогонка, дуже якісна. І я повернувся у якомусь такому піднесенні... Ми цю самогонку ще заполірували кількома пивами, і я всю дорогу з Делятина до Франківська майже співав. Я тоді дома сам був, поставив собі музику якусь; під пивом я дуже голосно слухаю музику; мені здається, що я витончуюся, ловлю там такі нюанси!.. І ось під цю музику був ваш телефонний дзвінок.