Дивовижна річ — львівський рок. На перший погляд, Львів, з його не в міру розвиненою міською субкультурою, мав би народити українську оперету або український мюзикл, або українське кабаре, або, коли вже на те пішло, український джаз, чи, в гіршому випадку, — джаз-рок. Але доводиться весь час стикатись саме з немеркнучими зразками львівського року — від Віктора Морозова й «Арніки» аж до найбільшого останнім часом відкриття в українському рок-н-ролі — «Королівських зайців». Ну і, звичайно ж, «Мертвий півень». Здається, лиш недавно вони розповсюджували в піратський спосіб свої перші альбоми, а вже на дворі осінь, і ось Місько Барбара, той самий Барбара, чий миролюбивий голос, пробиваючись крізь динаміки радіоприймачів, збуджує (себто будить) зі сну львівських домогосподарок, бач, розмінює собі четвертий десяток, мовби яку м’яту купюру на Варшавському вокзалі. І, з одного боку, воно, це святкування, аж чимось таким надзвичайним не є, а, з іншого, все ж викликає повагу: дивись, дожив таки, не скурвився.

Чим нам цікавий «Мертвий півень»? Цікавий він, перш за все, тим, що навіть в такому неоднорідному місиві, яким є український рок, ця група завжди стоїть дещо осторонь, не ототожнюючи себе доконечно з колективним підсвідомим, що його в народі влучно називають шоу-бізнесом. Вони грають музику, яка мало нагадує «р-р-рок», вони використовують тексти, що їх застрьомався би озвучити той таки Мік Джаггер, вони, зрештою, і самі не надто подібні до правдивих рокерів. У них є гітарист, який нагадує затійника-кидалу з-під брами «Диснейленду», і який, вдало витягнувши з вас весь кеш, переконливо забиває ваші кишені фісташками, молитовниками та іншим непотрібом. У них є ще один гітарист, схожий на викладача фізики чи доброго самаритянина-аптекаря, котрий лише з причин власної сердечності вводить старенькій пацієнтці подвійну дозу транквілізаторів: щоби не мучилась. В них є, до всього іншого, бас-гітарист, із зовнішністю прапороносця якої-небудь реваншистської партії середини 30-х років. І, ясна річ, у них є Барбара.

Барбара мені завжди видавався таким собі ветераном студентських аудиторій, який, покинувши університет у Братиславі, змінює його на університет, скажімо, в Будапешті, чесно намагаючись не перетягувати туди свої академічні та картярські заборгованості. Його попереднє двадцятиліття, себто час його приходу «в музику», успішно співпало із занепадом панку і відсутністю на місцевих теренах acid-jazzу. Всі ті незакінчені вищі освіти, що викарбувані на Міськовій біографії, ніби зарубки на снайперському прикладі, не дозволили йому свого часу, на початку тьмяних 90-х, піти в чорнуху чи соціалку, так само, як і шляхетне існування поруч класиків жанру на кшталт згаданого нами вище Віктора Морозова, утримує Барбару і від сьогоднішніх новомодних крайнощів, наприклад, від пожирання перед концертами вмісту домашніх медичних аптечок. Витримати стиль — це вже не так мало, особливо, коли мова йде про алкоголь, і особливо, якщо витримувати його (стиль) доводиться в наш доволі-таки депресивний час. Враховуючи, що тобі лише тридцять, а ти вже мусиш усіх переконувати, що ти їх, ці свої тридцять років на сцені, безцільно прожитими не вважаєш.

Отож, викинуті з крижаної течії шоу-бізнесу, «Півні» завжди дозволяли собі таку розкіш, як осібність. Послухайте їхню музику: хто би тут таке купив? Можемо з вами сміливо прогнозувати, що і новий спільний проект «Мертвого півня» з Віктором Морозовим, що готується зараз десьу Львові, культурологічну ситуацію в країні не змінить. Але, зрештою, чого там: хто б сьогодні в Києві пішов на концерт Заппи? І я не знаю. Барбара в свої тридцять традиційно не вписується в культурологічне поле радянської України. Мабуть, за це його і люблять діти цієї самої України: адже це вже наша рок-знаменитість, близька і доступна, як марихуана в країнах Бенілюксу. І справді, хто лише не вітався з ним на вулиці десь під черговим розбитим львівським світлофором, хто тільки не хапав його після концерту за довгі поли строкатої маринарки, хто, зрештою, не заливав його черевики пивом і спрайтом де-небудь на виході з клубу «Лялька» — цього теплого вертепу з фірмовою музикою і платним сортиром? Всі вітались, всі хапали і всі платили, бо за тридцять років активного концертування Місько Барбара переконливо довів, що крутість справжнього рок-стара не обмежується і не гарантується рожевим туалетним папером в треш-листах на гастролях чи зображенням твоєї фізії на банках із содовою. До речі, а чим вона гарантується? Можливо, знову ж таки, триманням стилю. Тим більш, якщо ти живеш у Львові — місті, де крім тебе живе, наприклад, Неборак або згаданий нами вище Морозов. Хочеш не хочеш, а мусиш перейматися міською субкультурою. Саме так воно приблизно і виходить: ось Місько Барбара, відбувши вахту на очолюваному ним радіо, заходить до так само очолюваного ним клубу «Лялька», цього теплого вертепу (див. вище за текстом); ось до нього підсідає гітарист Роман Чайка, обвішаний мобільними телефонами, ніби моджахед-самогубця гранатами РГД-5; ось вони починають ділитись мистецькими концепціями, і вже цей процес неминуче перетворюється на спонтанну пиятику. Тридцять років на сцені — це вам не шутка.