Сучасні європейські революціонери, активісти лівих, екологічних чи анархістських партій, насправді живуть в оточенні доволі потріпаних примар «старих добрих 60-х» (рок, наркотики, «Плейбой»), висуваючи гаслами боротьби не загальну ойкумену чи нірвану, а, скажімо, зниження цін в їдальні місцевого університету. В цьому випадку не треба говорити про виродження традицій чи втрату «революційного потенціалу». Революція для сьогоднішньої Європи є таким самим фантоном (без жодних зобов’язань і наслідків), як для України, наприклад, ринкова економіка. Вона дедалі більше витісняється з перших газетних сторінок, зберігаючись переважно на суто атрибутивному рівні — всі ці беретки, футболки, райдужні прапорці. Іноді думаєш, що вони просто загралися, особливо коли пробиваєшся крізь їхні пікети де-небудь на підступах до Мюнхенського чи Віденського університету або вигрібаєш надвечір із кишень куртки назбирані за день рекламні листівки із запрошеннями на антиглобалізаційний диспут, так, ніби справді є якісь підстави подискутувати. Поняття «диспут» на схід від Карпат вже не надихає на активну співучасть, сильно відгонячи прийомом до комсомолу чи зборами в спілці письменників. Все-таки виховання закріплюється не прочитаними книгами, а сплаченими внесками. А тут, бач, ліві влаштовують якісь інтелектуальні забави і растаманські вечірки, не залучаючи до цієї благородної справи пенсіонерів, шахтарів, штабних офіцерів та інші, зазвичай, протестні прошарки електорату. Така поведінка й культивування іміджу «соціально активних» витворює химерні перепади в тактиці та стратегії лівих європейських радикалів, які друкують в своїй (ясна річ, опозиційній) пресі на одних шпальтах святково підретушовані портрети червоного буки Мао і арабського капіталіста бен Ладена. Якоюсь мірою для них єдино важливою є загальна атмосфера варіння і бовтання в усіх цих концепціях загального визволення, кінцевою метою яких все одно буде дотація по безробіттю і легалізований косяк. Вони, ці радикальні інтелектуали, можуть навіть не знати, де знаходиться Афганістан і чим там займається місцеве населення, проте вийти й виступити проти бомбардувань афганських угідь — для них така ж важлива справа, як і вибори до місцевого парламенту, ба, навіть важливіша: адже на виборах їм, зрештою, нічого не світить, а до їхніх багатотисячних різнокольорових натовпів таки час від часу прислуховуються.

Революційна естетика в Європі успішно перетворилась на естетику кнайп і ресторанчиків, де поганим тоном вважається говорити про правих, про американців чи про Папу Римського. Переважно ці настрої стінами кав’ярень і обмежуються, гублячись в міцному розчині поміркованішого офіціозу, який ще пам’ятає протектори радянських танків на вулицях європейських столиць. Сфери і території впливу давно та успішно розділені, отже проблеми не можуть виникнути навіть теоретично: хочеш — виводь на стінах аерозолем «янкі, гоу хоум», хочеш — слухай на вулицях арабську естраду, виявляючи в такий спосіб свою радикальність, хочеш — виступай проти глобалізації, хочеш — проти забруднення навколишнього середовища, все одно, посутньо це мало що змінює. Все це важко порівнювати з нашими східноєвропейськими реаліями, коли за кожною публічною акцією обов’язково тягнуться спецслужби, тотальний піар та інші сленгові звороти. Мотивація просто не надається до порівняння.

Але суміщуючи, скажімо, загальні антиглобалізаційні вимоги з потребами насущнішими і приземленішими, нова «euro-молодь» змушує, втім, прислухатися до власних запитів. Ці учасники «великого походу», за означенням Кундери, чудово розуміють, що історія твориться саме на бруківках їхніх, колись вільних, міст; тож приналежність до заповітної Шенгенської зони робить їх чеснішими в своїй боротьбі. Для них боротьба за демократію — це таки справді змагання за конкретний легалізований «джойнт», а не за відставку якого-небудь ефемерного кабінету міністрів. Німецькому анархістові не поясниш, що на теренах незалежної України лексеми «демократія» і «марихуана» в одному контексті просто не вживаються: немає спільних знаменників.

Тому, відмітингувавши, вони розходяться по домах, тримаючи під пахвами згорнуті прапори і французькі батони, хтось заходить по дорозі на пиво; приставши до них, будеш собі підтримувати розмову про Європейський Союз, скажімо, або про Лігу чемпіонів, яка різниця. Та все ж за якимось черговим пивом, реагуючи на дружній тост «за легалізацію», стражденно поправиш — «за нашу легалізацію!».