Голова Державного комітету з питань інформаційної політики нечасто приділяє увагу представникам засобів масової інформації. В один із таких виходів Івана Федоровича «в світ» кореспондент «СН» скористався нагодою поспілкуватись з метром політики та поезії. Тим більше що напередодні пану Драчу виповнилося 65…

— Які перспективи Народного Руху на майбутніх виборах?

— Щоб там не було, чи буде Рух разом з Ющенком, чи без нього, але все одно партія має бути об’єднаною, і тоді у неї є перспективи на виборах, це для мене незаперечно. Навіть якщо після третього Руху «імені Богдана Бойко» утвориться четвертий на чолі з Конєвим, тенденції створення єдиної партії все одно існуватимуть. Мені здається, що Рух буде виступати обов’язково як партійне об’єднання, яке матиме певну частину голосів в парламенті.

— Чи не має на зміну Руху прийти якесь нове об’єднання, адже у зв’язку із розколом, партія потроху здає політичні позиції?

— Можливо. Адже коли відбулась девальвація Руху, повинні були народжуватися інші структури, які б виступили з його критикою. Наша партія не може через десятиліття лишатися незмінною. Що відбулось із «Саюдісом» у Литві ? А з «Солідарністю» в Польщі? Перший раз «Солідарність» прийшла до влади на чолі з Валенсою, після того вона програла на виборах, потім знову зуміла об’єднати демократію і вдруге перемогти. Зараз ми знову бачимо, що вона програла, але це — лише політична гойдалка.

— Ви збираєтеся залишитись держслужбовцем чи плануєте повернутися у велику політику?

— Завтра останній день моєї служби. Як казали колись чехи, «c Союзом на вечные времена — и ни секундой больше». На останньому засіданні Кабінету міністрів на порядку денному стояло питання про інформаційну політику… Але спочатку годину говорили про Міністерство охорони здоров’я, годину — про труби, годину — про шахти, ну а потім аж цілих 15 хвилин — про ЗМІ... Це було таке шоу! Прийняли швиденько те-се, і розпрощалися. Я зрозумів, що бавитись цим далі не варто.

— Чи залишилися у вас якісь нереалізовані плани?

— Я найбільше переживаю, що завтра мені буде 65 років і я вже не зможу балатуватися в президенти. Але я ще зможу мріяти про те, щоб стати лауреатом Нобелівської премії. Колись у 1967 році Омелян Пріцак, який тоді був членом Нобелівського комітету, висунув на здобуття Нобелівської премії Павла Тичину, Ліну Костенко та Івана Драча… А стосовно політичних перспектив, то, якщо наша партія пройде в парламент, мабуть я буду у складі депутатів від Українського Народного Руху.

— Перебуваючи на посаді голови комітету з питань інформаційної політики, ви, як тільки могли, сприяли збільшенню друкованої україномовної продукції. Наскільки вам вдалося це здійснити?

— Іноді мені здається, що «очолювати» інформаційний простір — це все одно, що стояти перед хвилями океану, махати руками і казати, що ти ним керуєш. Цілком очевидно, що ми існуємо переважно в російськомовному інформаційному просторі. Неможливо йти по шляху прямої заборони російської мови, бо тоді доведеться розпрощатися з демократією. Отож необхідно вкладати гроші, до того ж — великі, щоб формувати український інформаційний простір, а їх практично немає. Наприклад, при Вікторі Ющенко вперше було виділено на українську книжку 13,7 мільйона гривень, і цього року знову приблизно такий самий план. А перед тим ця сума складала приблизно 5 мільйонів. Але це — нікчемні гроші, копійки, і ми на них можемо тільки якісь знакові речі робити, наприклад — видати «Кобзаря», розпочати друк творів Олеся Гончара чи започаткувати Бібліотеку світової літератури в 250 томів.

— Тобто ви вважаєте, що українізація «згори» неможлива?

— Так, адже ми живемо в демократичній країні. Така українізація могла б пройти за часів тоталітаризму. Коли УРСР «українізував» Скрипник, то всі знали, що він перестріляв сотні людей, що він чекістом був, а потім силоміць проводив українізацію. Сьогодні такі речі не робляться.

— Чи можливе приватне інвестування української книгопродукції?

— Є молодий хлопець, Олександр Красовецький з харківського «Фоліо», він вміє видавати. Переважно друкує російські книжки, але разом з тим старається не забувати і про українські. Я був на презентації книги Ірини Жиленко, він видав двотомник Валерія Шевчука, надрукував Коцюбинського, Довженка. Тобто Красовецький, з одного боку, робить гроші, а з іншого — він як порядний громадянин цієї країни робить таку культурну справу. Мені здається, це нормальний підхід.

— Наскільки реально поліпшити становище українського книгодрукування?

— Через Верховну Раду не може пройти закон, який підтримує українську мову, книгу, українську духовність. Він не набере 226 голосів, це вже не раз і не два було. І коли захотіла частина парламентарів хоч якось підвищити рівень української мови у народних обранців, то негайно була організована більша група, чоловік 200, яка — за російську мову. Потім вони вже не дискутували, сказавши: «Давайте більше не будем чіпати цієї делікатної проблеми як такої». Коли намагалися аналізувати ситуацію загалом, то, за соціологічними даними, десь біля 54 відсотків населення України — люди, що переважно спілкуються російською мовою і десь 40 відсотків — україномовні. Ці дані оптимізму не додають.

— Чи змогли українці за останні десять років справді відчути себе нацією?

— Ми не самоідентифікуємось в тому аспекті, як це роблять росіяни, поляки, євреї, чеченці чи курди, і це справді — велика проблема. Часом здається, що наче на тобі закінчується українська шагренєва шкіра, що вже нема всього цього. Інколи є таке болісне відчуття, воно приходить дуже часто. Як би ми не лаяли українську державу, щоб ми з нею не робили за ці 10 років, зараз маємо керуватися тезою гарібальдійців, котрі говорили: «Ми створили Італію і тепер треба робити італійців». Ми старанно і постійно маємо творити націю із цього народонаселення.

— Наскільки зашкодив вам вихід збірки, де був ваш вірш «Дихаю Леніним»?

— Розумієте, я був щасливий, коли мене під час війни прийняли в піонери. Я радів, коли став кандидатом у члени партії і коли мене прийняли в Сержантську школу 16 понтонного Верхньодніпровського полку. В університеті мене одночасно почали викликати в райком партії, щоб видати мені партійний квиток та до КДБ, бо я на політінформаціях розказував, що в Караганді танками душили шахтарів і робітників. Мій ленінізм — це поняття Конрада Валленрода. Я сприймав це нормально. І я, як ленінець, виступав проти сталінізму. Згодом я приходив до розуміння сутності вчення Леніна, і поволі відходив від нього і здирав ту шкіру, яка мені дуже боліла. І досі вона мені болить, бо я і зараз несу свій хрест разом із серпом і молотом…