У кожного хорошого актора є якась власна невловимість. Ця невловимість дуже явна, вона нібито лежить на самісінькій поверхні, але не може бути розгадана. У Степана Олексенка цей секрет — в абсолютній природній переконливості, щоб він не робив на сцені. Театрові імені Франка просто пощастило, що в часи благополучного брежнєвського благоденствія і безгеройства Олексенко грав тодішніх «героїв», вельми ходульних, картонних — на Олексенка ніколи не було соромно дивитися. Він один з тих акторів, котрі зберегли художню честь театру за майже неможливих умов. Цікаво, що Система, очевидно, любила Олексенка за те саме: він здавався акторським втіленням її (Системи) стабільності. Коли Система впала, Олексенко лишився таким, як був, нерозгадано-очевидним. Отож, перше запитання до Степана Степановича: звідки взялася оця дивовижна переконливість?

— Не знаю! Ще в народному театрі клубу Фрунзе я, вісімнадцятирічний, грав старого інженера Забєліна в «Кремлівських курантах», кажуть — правдиво. Але де бралось уміння грати старого, я не знаю, не знав і потім, коли зіграв Іля у «Візиті старої дами». Після прем’єри «Дами» подзвонив мій геніальний учитель Леонід Артемович Олійник. А він мене на першому курсі звав «товариш Олексенко», потім «Степан Степанович», а тут вперше назвав Стьопою. Я аж заплакав! А він: «Стьопо, звідки ви знаєте, як стара людина встає з лавки, коли болять коліна?» А я не знаю, звідки!

— Олійник, кажуть, не давав своїм студентам ролей, надто підходящих зовнішньо, а завжди навпаки?

— А ось випадок. Я дізнався, що Данченко мене призначив на роль Астрова в «Дяді Вані». Питаю: «Чому Астров?» Він: «Як чому? Станіславський же грав. Ти теж високий, красивий!» Я кажу: «Серьожо! Багато літ у театрі торгували моїм тілом, високим та красивим. Але ми училися з тобою, ти ж пам’ятаєш, як Леонід Артемович дав зіграти красивого Челкаша Володі Опанасенку, а мені — Гаврила, паскуду такого?» Він каже секретарці: «Перепишіть Олексенка з тої ролі на першу!» І оцей парадокс у виставі потім спрацював, у мене вийшло те, що Боря Вознюк з Російської драми помпезно-пародійно називає «Главная тема — маленький человек!» Ну, справді: високоосвічений чоловік, син сенатора — і торгує олією! Я люблю таке.

— Вам на такі ролі не дуже щастило?

— Та щастило. Багато грав героїв орденоносних, але ж були й хохмач Дон Сезар, і фарсовий Підопригора у «Моїх друзях» Корнійчука, і Іль, якого дуже люблю. А в кіно у Мащенка («Все перемагає любов») я грав такого смершівця, що мені писали: «Як ви могли отаке огидне зіграти?! Прощайте, ми ваші колишні поклонники!» А я мав задоволення, це прекрасно. Ні, слава Богу, я грав з самого початку дуже різні ролі.

— І жодного разу не відмовлялися?

— Раз відмовився, у фільмі Денисенка, там герой був така сволота, що не було сил його виправдати. А я не можу без виправдання. А ще у фільмі «Білий птах з чорною ознакою» відмовився від ролі, яку потім зіграв Льоша Бакштаєв.

— Чому?!

— А я відчув, що Іллєнко й Миколайчук ставляться до цього персонажа без симпатії, бо він «радянський освободитель». А як грати героя, якого недолюблюють автори сценарію?

— Бакштаєв дуже гарно зіграв. Ви потім не шкодували?

— Ні. Тут річ навіть не в ролі, а якраз у ставленні до неї. Це складно, але я поясню. Це був час, коли ми інакше ставились до «бандерівця» і «освободителя». А я ж із сорок четвертого по п’ятдесят третій рік жив у Дрогобичі, бо тато під час війни був командиром партизанських з’єднань, а в сорок четвертому його послали партійним секретарем у Дрогобич. Зрозуміло, як я був вихований, тож не міг внутрішньо негативно ставитись до ролі «освободителя». Тим більше, що тато був такий... Його бандерівці, було, зупиняли, упізнавали й казали: «А, Олексенко — проїжджайте!», й відпускали. Щось там таке було, нібито він намагався до них ставитись справедливо, наскільки у тих обставинах це було можливе. А чому? Бо він у своїх під смертю ходив, і знав ціну кривди. Здається, його туди й послали так: мовляв, ми тебе не розстріляли, то хай бандерівці розстріляють. А це ж був повстанський епіцентр, я чи не щодня бачив, як у нас під вікнами хоронили вбитих комуністів. А його, бач, не займали.

— Можливо, у нього була особлива людська переконливість, що передалася вам як акторові?

— Можливо. Мені приємно так думати.

— Колись ви грали багато якраз непереконливої радянської драматургії. Що важче: виправдати негативну роль чи позитивну, коли обидві погано написані?

— І те, й те. Тому я іноді щось викреслював, епізоди переставляв. Та наші драматурги, покійні Микола Зарудний і Олекса Коломієць, не сердились, спасибі їм.

— Але ж не вони вирішували долю вистави. А коли приходив хтось з ЦК?

— Коли Алексідзе ставив «Патетичну сонату», я грав більшовика Луку. Алексідзе сказав: «Мы не будем играть комиссарскую кожанку, мы будем играть человека!» Ну, я й грав. А в ЦК зауважили: мовляв, чому такий тихий більшовик, ти що — крикнути не можеш? Я наївно спитав: а навіщо? Мене зняли з ролі, я два роки нічого не грав.

— Як же ви потім стали в театрі парторгом, не зумівши правильно зіграти більшовика?

— Боже мій, ото я його й грав тринадцять років! В чім біда? У мене — нуль організаторських здібностей. А парторгові ж треба «решать оргвопросы». Ну, ото й мучився над звітами, монтував їх з передовиць журналу «Театр». Аж поки це не скінчилося.

— Таке враження, що ви цілком безконфліктний і готовий примиритися з будь-якою ситуацією.

— Ні. Тобто в житті — так, а в театрі — ні. В житті скандалів не люблю, а на репетиції могло доходити мало не до бійки. Є лише три режисери, з якими я не дозволяв собі сваритися: Оглоблін, Данченко і Алексідзе. А то я навіть з Козинцевим лаявся! По молодості...

— Як ви, студентом другого курсу, потрапили до Козинцева?

— Можливо, через те, що тоді було менше акторів, ніж тепер: що не фільм — то нова «звізда». А тоді акторів їздили шукати по всьому Союзу. Мене знайшли: «Ви б не хотіли зіграти Лаерта в «Гамлеті» у Козинцева?» А я, на мій сором, тоді ще «Гамлета» не читав, та й про Козинцева мав приблизне уявлення. Але на зйомках хоробро лаявся з ним, мовляв, щось там не так. А як?! Тепер аж згадати страшно той максималізм. Але це є й досі — в роботі я можу бути дурний, злий. Особливо коли я вкладаю в роль якусь працю, якийсь смисл, а режисерові це байдуже.

— Зараз ви відновлюєте «Візит старої дами» до свого ювілею. Дивитесь на все оком режисера, а не актора, як раніше. Якась несподіванка у цьому є? Взагалі, можливо щось «відновити»?

— Здається, так. Пішов з життя постановник вистави Сергій Данченко, пішов Коля Задніпровський. Але інші всі на місці, все пам’ятають так, наче вчора востаннє грали, а не вісім літ тому. Це бенефіс. Я не хотів сидіти, мов дурень, на сцені посеред квітів, хай Бог милує! Отож, цей бенефіс до ювілею придумала Марина, моя дружина.

— Як ви познайомились?

— А ми вчилися на одному курсі. А до того жили в Києві на одній вулиці, на Пушкінській. Я — там, де тепер відома кав’ярня, це перший номер, а Марина в домі номер 23. Але до вступних іспитів ми не бачились ні разу.

— Ви «не організатор», то хто кого вибрав?

— Мабуть-таки, я, бо, пригадую, якийсь час поглядав то на Марину, то на Таню, що пізніше вийшла заміж за Олега Базилевича. То були найкрасивіші дівчата нашого курсу. Це було на Великдень, ми з Мариною зайшли у Володимирський собор, а людей багато, і нас притиснуло одне до одного.

— У вас усе само собою. Але ж Театр імені Франка ви обрали свідомо?

— Ми його не обирали! Нас іще студентами сватали в Російську драму, і вже чекали нас там, ми там навіть вже репетирували. Але ми не знали, що нашу дипломну виставу бачив міністр культури Бабійчук і вирішив, що ми потрібні в Театрі імені Франка. На розподілі: «Вот, на супругов Олексенко есть запрос в Русскую драму!» І раптом: «Ні, є думка взяти подружжя Олексенків до Театру імені Франка!» Ми як стояли, так і впали. Олійник став червоний. Ну, втішають мене: нічого, будеш другим Добровольським. А ми не хочемо, плачемо-ридаємо, бо Театр імені Франка тоді був не найкращий. Але невдовзі його очолив Алексідзе, і почалося: «Антігона», «Урієль Акоста», «Дон Сезар де Базан». А тоді якраз ми прийшли з Мариною, Коркошко з Харкова, Наташа Лотоцька зі Львова, і в театрі почали робити ставку на молодих. Вже потім, по приході Серьожі Данченка, коли я став народним артистом Союзу, мені раптом зателефонував Бабійчук, хоч я з ним і не був особисто знайомий. Він привітав і сказав, що вважає мене своїм хрещеником. Я подякував, і це було од душі, бо справді, якби він нас сюди не привів вольовим рішенням, то не знаю, як склалася б наша доля в Російській драмі. Атмосфера в Театрі імені Франка мені рідніша. У нас тут все-таки добріші й відвертіші стосунки.

— Навіть за поганих часів?

— Так. Це йде ще від Гната Юри, так було й при Алексідзе, і при Серьожі Данченку. Тож я вдячний долі й Ростиславу Володимировичу (бачте, пам’ятаю) Бабійчуку за те, що ми опинилися тут. Часом думаю: може, через нас із Мариною якоюсь мірою й театр змінився тоді. Це не марнославство, бо ми і театр — одне ціле он вже стільки років...

— А якихось спокус ніколи не було — Москва, Пітер?

— Якось запрошували в Александрінку. Але щоб кинути Київ і цей театр, такого ніколи не думалось.

— Ви казали, що у тридцять років відчували гостру депресію. А це був якраз не кращий період у Театрі імені Франка. Навіть тоді не хотілося його кинути?

— Навіть тоді. Моя депресія не стосувалася театру, вона була пов’язана з віком. Здавалось, я безнадійно старий. Це зі мною траплялось і потім — якась неадекватна реакція на вік. Коли вже грав дядю Ваню, там є фраза: «Мені сорок сім років...» — і я робив сивину, робив собі зморшки, бо це ж «сорок сім», а мені тоді було сорок два! А тепер ось шістдесят, а нема ні сивини, ні таких зморшок, які я собі тоді придумав! Мабуть, я погано уявляю свій реальний час.

— Це створює проблеми в роботі з молодими режисерами? Скажімо, з Андрієм Жолдаком у «Трьох сестрах»?

— Є речі, де я непорушний. Ну, я люблю Станіславського, Товстоногова, саме його перечитував, коли ми ставили «Трьох сестер». Спершу з Жолдаком в суперечках мало до бійки не доходило, бо він пропонував дикі речі, ну чорт зна що, стати на голову абощо. А я питаю: а чому, а для чого, бо не хочу імпровізувати ні про що! Я згоден, хай це сорок третій рік, хай ГУЛАГ, але це все одно Чехов!

— Зрештою, ви на чомусь зійшлися чи Андрій просто махнув на вас рукою?

— Ні, я його переконав.

— Чи ви, може, взаємно переконали одне одного?

— Так, це симбіоз переконань. Моє особисте надзавдання було: перевірити, чи не обріс я черепашками, чи не заіржавів, чи зумію робити отаке щось незвичне? Виявилось — умію, це мене заспокоїло.

— Це не схоже на те, що на першому курсі, куди ви прийшли героєм самодіяльності, а тут — Олійник, і йому треба щось довести?

— У нього найвища похвала була: «Ти розумієш, що робиш!» Тобто, актор мусить думати на сцені, а не поза нею. Поза нею думай про що хочеш, а на сцені — про те, що робиш. Він цього словами не говорив, але вчив так працювати. Як він цього досягав, важко сказати. Тут те саме, що зі Смоктуновським — це не можна скопіювати. Я зробив цілу галерею шаржів на виконавців «Гамлета», але Смоктуновського так і не зміг намалювати, не зміг зачепитися за щось. І працювати з ним було так само страшенно складно. З Толубеєвим чи кимось іншим — легко і просто, вони повністю відкриті. А Смоктуновський — як стіна, що у нього в голові робиться, невідомо. Але потім з’ясувалося: він такий вплив на мене мав, що я кілька років під цим впливом працював, підсвідомо. Я вдячний йому за все те.

— Але тоді ви, мабуть, почувалися незручно, скуто?

— Нє-а! Я лиш через багато років зрозумів, куди тоді потрапив, з якими акторами працював. А тоді було легко, весело. Ставились до мене поблажливо, я ж пацан для них, в групі тільки Настя Вертинська — Офелія — була молодша за мене. Там був такий закуток, де збиралася уся група «Гамлета», Черкасов туди до нас заходив, отакі глиби! Цікаво, як вони ставилися до Смоктуновського. Сидить він там десь у куточку, вони бесідують між собою, а він: «А вот я думаю...», і хтось із них озирнеться на нього отак з-за плеча, мовляв: «Што-о?!» А він же вже тоді зіграв багато чого — але в тій компанії він був щось таке незрозуміле. А до мене вони ставилися якраз як до зрозумілого, молодого, але рівного, тому я не комплексував.

— У вашому віці й вашому становищі актори починають комплексувати з приводу ролей...

— Зараз граю мало. В основному — Майстра булгаковського, вже тринадцять років, Михайла Гурмана, слава Богу, ось ітиме «Візит старої дами» і «Три сестри» — це все такі ролі, що, може, більше й не треба для щастя.