Iнформація, яку видобуваєш з комп’ютера, багато в чому здається механічною, втрачаючи своє емоційне наповнення, стаючи стандартним посланням, що його хтось запустив тобі невідомо звідки, отже, маєш тепер уявляти, як саме почував себе дописувач. Я не знаю, як почуваєшся, сповіщаючи когось про смерть близької людини; тому, коли недавно отримав мейл з повідомленням про смерть своєї давньої і доброї подруги Урсули, примусив себе кілька разів уважно перечитати листа, не знаючи, наскільки допустимий варіант помилки в цьому наборі електронних літер. Помилки, на жаль, не було: вже наступні листи, що пробивались крізь Інтернет, не лишали жодного шансу на неточність. Я лише міг припускати, наскільки важко підібрати слова для подібних повідомлень.

Урсула народилась в Східній Німеччині, вивчала російську мову і навіть стажувалась, здається, в Радянському Союзі. Одного разу вона розповідала, як в далеких 70-х чи 80-х, перебуваючи десь в глибинах радянської території, вирішила купити вина, і нарвавшись на якийсь класичний вітчизняний портвешок чи там якусь бормотуху (що саме це було, вона не пам’ятала), потерпала потім від спожитого нею «вина», так і не зрозумівши, в чому річ. Навіть стерильні поліційні умови Урсулиної НДР передбачали дещо інший розклад, за яким вино — це вино, себто слабоалкогольний напій, що навряд чи може загрожувати твоєму здоров’ю. Радянські реалії натомість сповіщали про щось інше.

Я добре уявляю собі Урсулу, яка, купуючи совковий портвейн, наївно думає, що вино має зберігати свої смакові якості, незалежно від особливостей політичного устрою. Мені цей епізод з її життя видається дуже характерним: Урсула весь час стикалась з невідповідністю своїх дитячих уявлень про життя з життєвим втіленням цих уявлень. На позір вона видавалась дещо нервовою жінкою, яка занадто радісно вітає, скажімо, давно не бачених приятелів чи, навпаки, болісно реагує на зовсім незначні прояви чиєїсь, припустимо, невихованості чи нетактовності. Ця дитячість виявлялась в усьому, тож, спілкуючись з нею, ти мимоволі намагався перебирати на себе функції дорослого, пояснюючи час від часу якісь речі, котрі для тебе самого пояснення не вимагали. Навіть її мова, а особливо її російська мова, відзначалась певною інфантильністю, що примушувало Урсулу активніше застосовувати міміку чи жестикуляцію, роблячи своє мовлення по-особливому емоційним і безпосереднім.

Свого часу вона редагувала мою книгу німецькою мовою. Після того ми з нею ще кілька разів займались взаємними перекладами, вивіряючи підрядники чи пояснюючи одне одному значення того чи іншого слова. Мене дивувало, скажімо, що Урсула не знає в своїй мові цілого ряду слів, переважно сленгових чи просто ненормативних, і намагається з’ясувати для себе їхнє значення за допомогою академічних російсько-німецьких словників, виданих ще в тій, Східній, Німеччині. Всі мої застороги стосовно того, що в подібних словниках такої лексики не друкували, вона сприймала з недовірою, а переконавшись в цьому, не могла зрозуміти, чому в її словниках немає багатьох слів. Може, це і вірно: адже ця лексика їй справді була не потрібна, а неволодіння нею не заважало Урсулі товаришувати з багатьма українськими письменниками, уникаючи лінгвістичних непорозумінь. Вона жила неподалік від старого нюрнберзького цвинтаря, слухала старі платівки з записами духовних концертів і емоційно сприймала все, що відбувалось навколо неї. Померла вона в день атаки терористів на Сполучені Штати. Думаю, це могло стати для неї — особисто для неї — сильним ударом. Її знайшли через кілька днів у власному помешканні. «Думай про неї», — написала мені потому Маделяйн, наша спільна знайома поетка, яка так само прислала повідомлення, де в розділі «Тема» було зазначено — «Трагічна новина». Наскільки точним є таке означення? Трагічна новина, печальна новина, страшна новина — все це лише назва повідомлення про смерть близької тобі людини, яка зі своєю дитячою любов’ю до життя ще донедавна була частиною твоєї реальності.

За кілька місяців до цього, на початку літа, ми влаштовували їй поетичний вечір в Харкові. Не знаю чому, але на нього прийшло всього з десяток слухачів, переважно її харківські знайомі, що, врешті, її не засмутило. «Десять чоловік для першого виступу цілком достатньо», — сказала вона по закінченні. Я погодився, навіть не передбачаючи, що наступного виступу вже не буде.