Майже одинадцять років тому (у жовтні 1990 року) в Києві відбулась так звана студентська «революція на граніті» — перша масова акція опору ко муністичному режиму, що тоді вже хитався. Один з провідників «революції», тодішній п’ятикурсник іст факу Київського університету і голова Української студентської спілки Олесь ДОНІЙ нещодавно відкрив кафе з епохально-істо ричною назвою «Остання барикада». Туди поспілкуватись із свіжеспеченим бізнесменом завітав кореспондент «СН».

— С вого часу ви навчалися на історичному факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка — одному з найбільш консервативних та контрольованих владою учбових осередків у країні. Чи не боялися ви цілком ймовірних репресій?

— Страху у мене і моїх однодумців не було. Не знаю, чому, але це почуття було абсолютно атрофовано. І ми були готові і до виключення, і до відсидки… Ми не думали, що незалежність можна буде здобути так швидко, і вважали, що це довгий та суворий шлях. Можливо, нам певною мірою пощастило, що все відбулось настільки карколомно.

— Чому головним плацдармом своєї акції ви обрали саме тодішню площу Жовтневої революції, а не традиційно «опозиційний» Шевченків сквер?

— Ми не одразу пішли на площу. До студентської революції була велика кількість інших, менш гучних акцій. І перші мітинги відбувалися саме у Шевченковому сквері. Коли ж ми захотіли вийти за межі внутрішньостудентського середовища і провести всеукраїнську акцію, то, як співає Толик Сухий, «ми виходили на площі». Спочатку на Хрещатику робили пікети, а потім вже була площа Жовтневої революції. Ми тоді сміялися, що її можна і не перейменовувати, адже наша революція також відбулась у жовтні.

— Чи намагалися ви заздалегідь підготувати умови для акції в регіонах і якщо так, то яким чином? Чи віддавали ви перевагу західноукраїнському студентству перед східноукраїнським, традиційно набагато більше русифікованому?

— Ми готувалися досить довго. У березні 1990-го була акція студентського єднання «Дводення», коли ми намагалися провести мітинги або пікети по різних куточках України. Це відбувалося не лише у Києві та Львові, а й в інших містах. І до жовтневої акції ми готувалися близько трьох місяців. Спілкувалися з лікарями, накопичували реманент, амуніцію. Це була кропітка і довготривала робота. А стосовно регіонального розподілу… При всьому тому, що наприкінці 80-х Західна Україна зіграла велику роль у визвольному русі, для нас, для Української студентської спілки, де я був головою, були важливі насамперед наддніпрянські землі. Я народився в Києві. І я, і мої друзі розуміли, що не може національна ідея перемогти лише на якомусь клаптику українських земель. І тому ми завжди намагалися більше працювати з східними регіонами. Просто Львівське студентське братство на той час стало дуже сильною структурою. А вдала акція була запрограмована нашими спільними діями.

— Яким чином відбувалося фінансування акції і яка зараз доля головного бухгалтера «революції на граніті» Маркіяна Юрчишина?

— На щастя, у той час ще можна було робити революцію за рахунок наших стипендій. Тоді нам вистачало. Підвищена стипендія — 62 рублі, а більшість керівників революції були відмінниками. Комплексний обід в ресторані коштував тоді півтора рублі. Можна було і поїсти, і попити, і поїздити на пільгових квитках до Львова чи до Харкова... На підготовку акції особливих коштів ми не потребували. А в подальшому була шалена підтримка. Люди понесли теплі речі, перераховували гроші на наш рахунок… Щиро кажучи, про фінанси ми взагалі не думали. Можливо, це була наша помилка, але ми не надавали цьому значення. Як потім виявилося, даремно, тому що в подальшому, на початку 90-х, бізнес почали робити саме вихідці з комсомолу. А ми… Ми прогавили цей момент, і це була одна з наших найзначніших помилок. Причому не тільки студентського руху, а й національно-визвольного. Стосовно Маркіяна, він не був бухгалтером. Він — один із трьох керівників революції і репрезентував Львів. Юрчишин одним з перших пішов у бізнес, започаткував кілька компаній — «Київ-Карго», потім у нього з’явилося непогане кафе у Львові — «Лялька» і мистецька агенція «Дзига». Якщо я пішов у бізнес лише цього року, то він це зробив ще у 1992-му. Наскільки я знаю, він продовжує займатися політикою, спочатку був з «Новою хвилею», потім — в НДП, зараз в ПРП... Наше покоління дало безліч яскравих особистостей. «Оксамитова революція» виявила багато людей, які проявили себе в різних сферах — бізнесі, культурі, мистецтві…

— Як готувалися ваші вимоги до уряду УРСР?

— Достатньо хаотично. Хто брав ініціативу на себе, той і робив... Першу листівку я написав сам і вписав туди дві вимоги — націоналізація майна Компартії України та ВЛКСМ та перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі. Вночі зібралося керівництво київського УСС і на наступний день з’явилася третя умова — протест проти підписання нового союзного договору. А потім, через кілька днів, приїхали львів’яни і додали ще дві умови: юнаки-українці мають служити на території України і вимогу відставки Масола. Ніяких дискусій не було. Просто кожен розумів, що ми не маємо права не те що на сварку, а навіть на маленькі суперечки. І коли умови викристалізувалися, одразу пішли в бій... Відставка Масола — то було найдрібніше питання, якому чомусь зараз приділяють найбільше уваги. А головне, чого ми бажали, — перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі. Тоді це була єдина можливість відсунути стару комуністичну номенклатуру від влади. Ну і треба було відмовитись від підписання Союзного договору, що фактично означало б незалежність України.

— Наскільки мені відомо, влада намагалася не допустити проведення акції. Чому, на вашу думку, цього не сталося?

— В перший день, коли ми виходили, влада намагалася ще використати міліцію. Там було десь до двадцяти автобусів міліції, а нас — кілька десятків. Але вони не наважились… Вони не знали, що ми настільки серйозні, вони знали Народний Рух, а студентський рух вони прогавили. А коли ввечері з’явилися вже намети, то вони просто злякалися і не знали, що робити… Хоча, коли 7 жовтня відбувся парад ветеранів, можливість провокації зросла, але якось удалося її уникнути. А з робітниками в них нічого не вийшло. Тому що десь на 10—12 день акції в Києві відбувся психологічний злам. Якщо до того моменту казали, що наш рух «бандерівський», агресивний, то через пару тижнів кияни пересвідчилися, що ми звичайні молоді хлопці та дівчата і акція наша ненасильницька. Нас було дуже багато — з Києва, із східних регіонів… Люди побачили, що це не якась галицька витівка, а загальноукраїнський рух. І почали виникати групи підтримки: спочатку в вузах, потім в науково-дослідницьких інститутах, а потім — і на заводах. Ті ж арсенальці виходили на нашу підтримку, брали участь у демонстрації. І коли ми виступили вже по телебаченню із закликом до всеукраїнського страйку, і почали надходити повідомлення, що готові зупинитися шахти, заводи, трохи не залізниці, влада зрозуміла, що це все, що це — хана! Одна справа, коли страйкують університети, інша — коли нас вирішили підтримати робітники…

— Кожна соціальна акція народжує певну міні-культуру. Як ви гадаєте, що залишиться після вас?

— Справа в тім, що українці — це нація, що створила, мабуть, найжалібніші міфи. Дуже плаксивий народ. Ми звикли постійно оплакувати якісь поразки: Берестечко, там програли полякам; Крути, нас там москалі постріляли… Нам не вистачає переможних міфів. Студентська революція — один з таких міфів, і я вважаю, що це потрібно культивувати як приклад, що ми вміємо досягати перемоги. Не можна все життя співати сумних пісень. Революція вже зараз живе як міф. До того ж це дало поштовх для появи цілого покоління. А для цього потрібно кілька передумов. Насамперед — одна подія, яка всіх з’єднує. А це було, коли студенти вийшли на площу. І зараз всі, хто приблизно одного віку зі мною, про них можна сказати, що всі вони хоча б день-два йшли плечем до плеча, були однодумцями, прихильниками ідеї незалежності.