Більшості з нас колись-таки стукне 64. А кому вже є — для них звучать інші пісні. Але поки що «64»— занадто далеко. Набагато далі, ніж залюбки повторюване «жить быстро, умереть молодым». З нас поволі витікає вся революція і, як слушно зауважує Жадан у своїй новій збірці «Балади про війну та відбудову», виданій львівською «Кальварією», «життя лише починається воїне світ / не такий вже галімий». Правда, чомусь-таки в цей поетичний рядок вперлося звертання до «воїна». А отже, Жаданова революція триває, як і його задавнена юнацькість. І це подивовує: «адже ми разом росли / намагаючись — таки вирости / щоб одного разу після їжі / звалити з усіх майстерень і спортзалів / совка». Ну, виросли. Ну, звалили. Ну, залишили «совок» там, де він для нас закінчувався, належно не розпочавшись: у майстернях і спортзалах (бо ж раніше — ми ще під стіл ходили пішки). Якщо вже наважуватися балакати від імені покоління (а я, за всього бажання, не можу вискочити з «генерації Жадана»), то нам пощастило: ми пришкандибали у дорослий світ уже тоді, коли можна було тільки попрощатися з «совком» — весело, безпечно і бурлескно. Старші товариші розказували, яка це була халепа. У нас не було причин їм не вірити. Одне слово, ми успішно прогавили справжній «совок», а отже — й усі його основні революції та потрясіння, весь його страх і відчай. Натомість Жадан тепер пише вірші, в яких — за гіпервлучним спостереженням Андруховича — згадує все (а насамперед те, чого він пам,ятати не може). Йдеться, звісно, не про історичну чи емоційну правду. Просто мене вразила ця Жаданова жага нагромаджувати барикади з траурних вінків, стибрених з усіх забутих могил «совка».

«Совок» міг навчити лише одному: виховати нелюбов до себе, себто — до колишньої «родіни», до СРСР. Тож коли нам ті ж таки старші товариші вручили «батьківщину» (як колись на уроках історії нашим батькам вручали «совок»), ми інстинктивно затягнули її у поле своєї нелюбові. Звісно, це почуття ніколи не може уповні поширюватися на землю, батьків, збережене ошмаття моралі та кровних традицій. Але ж ніколи не бракує збудників нелюбові, які так чи інакше є символами сучасної України. Нелюбов до «совка» була злою, а тому праведною. Нелюбов до «несвоєї України» вже зовсім інша: вона цинічна, іронічна, відчужена, але аж ніяк не зла.

«Лукаві діти в цю лиху годину забули встид, просрали Україну, забили на духовність і борню, і взагалі творять якусь х...йню», — повідомляє Жадан у вірші «Переваги окупаційного режиму», і я розумію, що під ногами ніде не валяється «революційна ситуація» чи ще якесь предметне бажання змінити світ. Принципи втратили ужитковість, перетворившись на збіднілі метафори.

«Але ця наволоч обкрадає твою країну / вони щось говорять про транш але насправді / обкрадають твою країну», — голосить Жадан в «Українських авіалініях», наче журналіст опозиційної газети. Може, я б і хотів повірити поетові. Може, я б волів бачити його десь на якійсь барикаді (на «останній барикаді» — хе-хе), але, з іншого боку, це марення зроджує в моїй душі естетичний сум. В моїй душі роздратовано тупає ногами пан Станіславський: він вимагає мистецтва, а не його імітації.

Немає жодного сумніву, що у середовищі теперішньої студентської молоді Жадан вельми популярний. Він цілком заслуговував би на статус поетичного гуру свого покоління, якби воно, це безнадійно ув,язнене в пепсині покоління, потребувало поезії. На жаль, мої приватні спостереження цьому суперечать. Нині студент-гуманітарій захоплюється, радше, Подерв,янським. Та й Жадан дедалі активніше намагається заземлити свою лірику, опановуючи памфлети, гуморески та іншу легкостравну кічуху. Революція виправдовує все. Революція дарує йому шаровий пафос.

Півтора століття тому герой роману Гончарова «Обрив» Марк Волохов напружено і безголово прагнув визволитися від культурних норм. Сьогодні це прагнення знову (вже вкотре) стало актуальним. Інтелігенція, мовляв, таки знову «прос...ала своє Ватерлоо», а тому давайте вдягнемо шкіряні картузи, оголимо священну плебейську пустку своєї душі, позичимо в історії трохи маузерів — «і снова в бой». Непережитий моїм поколінням «совок»повертається у всій своїй червоній красі. Ба, навіть Юрій Андрухович у післямові до «Балад про війну та відбудову» вже починає пригадувати, як він «гвалтував покоївок та священиків», і щось там втирає про «пролетарську засмагу». І взагалі, к чорту поезію — дайош укркоопспоживспілку, супернову ді-джей-дегенерацію! А заодно — странє угля!

«Де твоя жмеринка, воїне, де твоя втрачена гражданка?» — хочеться запитати у мілітаризованого поета його ж актуальним рядком. До того ж, колись і Жаданові буде 64. Невже йому теж кортить пригадувати перед крихким сном, як він «гвалтував покоївок і священиків»?