Маючи глибочезну з карколомними драматичними поворотами долю, знаючи вершини злету національного духу до свободи, освіти й культури, але й знаючи моторошний морок неслави, забуття, існування начеб поза історією, — тільки на початку третього тисячоліття від Різдва Христового ми, українці, відзначаємо десятилітній, підлітковий ювілей своєї держави. Так, я міг би себе поправити: не день народження, а день відродження втраченої незалежності. А всеодно жалюгідно мало.

Лише ми рахуємо цей час, бо відчуваємо, що навіть маленький ковток свободи на початку минулого століття, коли Перша світова війна розхитала російську імперію, і ми на коротку мить випали з неї, так от навіть ця коротка мить ілюзорної волі дала нам можливість потім протриматися сімдесят років. І яких жахливих, антилюдських, замішаних на сльозах і крові років! А таки протрималися, братове, протрималися, хоча варварська ідеологія класової боротьби (а насправді: «Розділяй і владарюй»), жорстокість окупаційної влади, хвороблива авантюрність і садизм вождів, зневага до людської особистості і національних цінностей, руйнація святинь і віри в Бога — все це було спрямоване на те, щоб навіть сліду українського не залишилося в історії людства. А ми таки вистояли. Ми — є!

Озирнімося ще раз у це трагічне для нас століття, бо воно ще недалеко, бо до нього ще можна торкнутися рукою. І не для того, щоб черговий раз стиснути кулаки, втерти сльозу чи скрушно зітхнути, а щоби повторити собі: ми — стожильці, живучі і незнищенні, як нація, як великий народ, що живе на перехресті світу.

У двадцяте століття ми, східняки, ввійшли у статусі Малоросії, колоніальної провінції, хлібної плантації Росії, а заходяни — як етнічний анклав Австро-Угорщини. Фактично заборонена наша історія, наша мова, наша національна церква і школа, навіть назва наша, Україна, заборонена. Та можна застрашити, придушити наш дух, загнати його в підпілля, але вбити його, винищити дощенту — не дано нікому. Підтвердження тому Богдан Хмельницький і Богун, Калнишевський і Мазепа, Орлик і Сковорода, Тарас Шевченко і Франко, Пантелеймон Куліш і Міхновьский, Драгоманов і Грушевський… Ми — як спориш: чим більше нас топчуть і грасують — тим глибше наш корінь ввіходить у рідну землю.

Так, ми прийшли у двадцяте століття з тавром бездержавності, виснажені і зросійщені, без сформованої національної еліти (звідки вона могла взятися у забороненого народу?), але ми прийшли із Тарасом Шевченком та Іваном Франком, з Грушевським і Винниченком, зрештою, з сотнями тисяч патріотів-одинаків, готових до боротьби за Україну. Лише ця боротьба здатна була їх об,єднати і поставити на чолі нації. У кожного з них була велика національна ідея, за відсутності політичної програми, на яку здатна тільки національна згуртована еліта. Як тільки імперія ледь-ледь розтискувала свій залізний репресивний кулачище — Україна блискавично висувала із свого середовища лідерів. Кращих чи гірших, готових до цієї ролі чи не готових — то вже інша річ, але вони вставали на повен ріст і піднімали за собою найсвідомішу частину суспільства, яка, на превеликий жаль, була в меншості на своїй рідній землі. Впродовж багатьох століть — у меншості.

Тому так швидко із ніби то лояльної галицької провінції в Австро-Угорській імперії постає Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Здавалося б, на голому місці, де вже все винищено і підкорено іноземцями. Поспішно формується січове стрілецтво. І відразу ж вияв політичноі волі — об,єднуватися із Східною, київською Україною в єдину велику Україну. Знаменитий акт Злуки на Софіївському майдані у Києві. Знакова подія. І все ж, коли ми шукаємо сьогодні причин більшої європейськості, вищого рівня національної свідомості і національної гідності західняків, то я пояснюю це тим, що і за австріяків, і за панської Польщі — вони перебували під куди м,якшим, даруйте за парадокс, навіть демократичнішим гнітом, як ми, східняки, які були під агресивно шовіністичною Росією з її нетерпимістю до інших націй, з її псевдомесіонерством і жорстоким гонором «старшого брата». Однак основні державотворчі події відбувалися тут, у Києві.

З часової дистанції сьогодні можна стверджувати: ні царська, ні буржуазно-демократична, ні комуністична Росія ніколи б не потерпіли існування суверенної Української держави. Тим більше, що не всі українські громадяни хотіли цієї незалежності. Антиукраїнські сили в Україні Росія готувала впродовж століть і у вирішальні моменти максимально активізовувала їх.

Так, я свідомий того, що у спробі відродження власної української держави після падіння прогнилої Російської імперії на початку двадцятого століття було багато політичних імпровізацій, самодіяльності. Але хіба могло бути інакше у бездержавної нації, яка не мала своєї потужної національної еліти, своїх професійних політиків і загально національних лідерів? Адже навіть славетного Грушевського знала лише найосвіченіша часточка національно свідомої інтелігенції. Як і Винниченка. Петлюру знало ще менше.

А до того ж свідоме українство розділилося на прихильників автономії у складі Росії і сміливців-патріотів, які обстоювали ідею незалежної, суверенної держави. А тут ще з Росії шарлатанська демагогія більшовиків: заводи і фабрики — робітникам, земля — селянам, свободу націям, комуністичне благоденствіє для всіх без винятку, якщо все забрати у заможних, вся влада радам, де сидітимуть вони… з револьверами і з революційною ненавистю до всіх, хто хоч щось має. Звичайно, за такої розстановки сил Україна була приречена. Шансів на утвердження власної держави у тій політичній ситуації не було. Єдину історичну мить, неповних два роки, під тиском внутрішніх і зовнішніх антиукраїнських сил, інтервенцій, політичних провокацій більшовиків, постійних змін форм управління державою, змін лідерів, хаосу і непевності, але українці ковтнули кисню свободи, відчули себе повноцінним народом, нацією.

Перечитуючи тодішні законодавчі акти, універсали, постанови української демократичної влади, ледве віриться, що все це було зроблено за такий короткий час і за таких екстремальних умов. От на що здатна справді патріотична влада. А сьогоднішні законодавці лише на дев’ятому році спромоглися зняти серп і молот з фасаду парламенту та щороку вносять доповнення до свого статусу і соціальних пільг для себе.

Коли віддзвеніли шаблі в українських степах і закінчилася спровокована більшовиками братовбивча громадянська — це вже була якісно інша Україна, хоч і залишалася вона фактичною російською колонією. Поки кремлівські політичні рекетири гризлися за лідерство, завойовували азійців і закавказців, придушували бунти по всій Росії, формували репресивні органи, — Україні випало щастя продовжити процес свого національного відродження. Навіть у метрополії розуміли, що грубою силою Україну вже не зламати, —лише лукавством і хитрощами. Мовляв, хай побавляться трішки своєю Україною і посидять тихо. Нарком національностей Йосип Джугашвілі знав, що з нами буде найближчим часом, але поки що лише посмоктував люльку й іронічно позиркував у наш бік.

Я поновлюю це все для вас, українці, щоб повніше і переконливіше донести до вас свою думку і віру: ми здатні до швидкого самовідродження і самоствердження, наш національний хребет не переломлено і душу нашу не вбито. І підтверждення цьому — двадцяті роки. Навіть більшовицькі ієзуїти змушені були рахуватися з настроями українців, які кільканадцять місяців побули вільними. Тому-то й дозволено було провести спершу «дерусифікацію», а тоді й «українізацію» України. За кілька років було українізовано владу, освіту, науку, церкву, культуру, пресу. Хай навіть ілюзорна лібералізація суспільного життя, примітивна демократія і регульована напівсвобода, але як потужно скористалися цим жадібні до національного відродження українці.

Духовним лідером цього процесу стає письменник Микола Хвильовий — постать могутня, смілива і трагічна, яка з усіх сил прагнула розвернути Україну обличчям до Європи. Блискавично, з небуття, з глибин простолюду виникають новітні українські генії, які заявляють всьому світові: ми, українці, є, ми маємо своє обличчя і душу! Вони всі начеб передчували, що цей Просвіток буде трагічно коротким, тому квапилися розповісти про Україну українцям та іншим народам. Квапилися утвердити в Україні саме українське. Один лише міністр освіти Скрипник зробив для цього більше ніж всі наші сьогодняшні уряди.

У кеніматографі появляється Олександр Довженко і його фільм «Земля», який одразу ж входить у десяток найгеніальніших картин світу. Лесь Курбас із своїм експериментальним театром «Березіль» відкриває небачені досі можливості театрального дійства. Микола Куліш виводить українську драматургію з побутово-етнографічного стану на европейський рівень. Художники Бойчук, Кричевський, Петрицький, Нарбут, скульптор Кавалерідзе, композитор Леонтович. Актори Бучма, Ужвій, Мар’яненко, Гекебуш, український соловейко Оксана Петрусенко, хоровик Вєрьовка, філософ Юринець. Засновується Українська академія наук на чолі з Вернадським.

Відроджене українське слово буквально вибухає суцвіттям талантів світового рівня. Молодий, ще відважний Тичина, який у чотирьох рядках розкрив всю трагедію «дарування» землі селянам комуністами: «Отака в нас воля: врізали нам поля, в головах тополя, а голів нема…». Це вже потім Сталін зробив з нього посміховисько для кількох поколінь радянських школярів. Кажуть, пріснопам’ятне «Партія веде» вже назавжди заляканого Тичини написано на коліні як насмішку, як трагічний жарт, яким серйозно спекулювали комуністи кілька десятиліть.

А ще Хвильовий, Яновський, Косинка, Зеров, Маланюк, Сосюра, Плужник, Йогансен, Свідзінський, Драй-Хмара, Панч, Єфремов, Головко, Вишня… Отож, українська інтелігенція виникла, наче із небуття, як вітер у степу. Її підняла любов до України, жага собою, своїм серцем захистити націю, відродити її і заповітну державність.

І тоді кремлівський тиран сказав: годі! Ось голі факти. Із 259 українських письменників, які друкувалися в 30-му році — у 38-му — лише 36, хоча своєю смертю померло семеро. Слідчий у сфабрикованій справі «СВУ» Брук заявив у березні 30-го року: «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання, і ми його виконаємо: кого не поставимо — перестріляємо». Першою пішла на Голгофу саме творча та наукова інтелігенція. Совість и Розум нації. Та цього було мало, щоб зупинити Україну в її поступі. Помічник Сталіна по Україні Хатаєвич скаже: «Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільйон життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну».

Ні, навіть цю страхівливу, дикунську війну проти нас вони таки програли. Викосивши голодомором вісім мільйонів селян, розстрілявши чи кинувши до концтаборів весь цвіт нації, її першу національну еліту, депортувавши третину Західної України до Сибіру, довівши тих, хто залишився живим до тваринного страху, перетворивши український народ на зросійщену біомасу, — вони все одно програли війну з українцями.

І це підтвердив 1991 рік. 24 серпня по полудні. Все це я кажу нині задля єдиної істини, яку мусимо усвідомити всі. Тепер ми проіснували як держава аж десять років. Без крові, без великомасштабних потрясінь. Ми давно переступили ту межу, до якої наша держава могла здаватися нашим недругам і ворогам чимось тимчасовим, ситуативним, а то й оперетковим. Вже не має такої сили, яка могла б завернути нас назад, до імперської стайні. За десять років не лише сформувалася когорта новітніх національних провідників, а й виросло нове покоління модерних, свідомих своєї національної ролі і місії українців. Вперше маємо ціле покоління дітей, які виросли на волі. Але маємо ще не ту Україну, якої хочемо, за яку вже заплочено найвищу ціну багатьма поколіннями українців. І не славословити незалежність у наступному десятилітті маємо, а будувати надійну, сильну, багату, демократичну і вже — вічну українську державу. Вічну! Назавжди!