Десять років тому Україна використала свій найважливіший доленосний шанс, до якого прямувала декілька століть, — здобула Незалежність. Позаду — епоха репресій, диктатури, геноциду та війн, епоха кривавої збройної боротьби за право бути собою, підпільної правди і публічної брехні. Попереду — робота багатьох поколінь задля самоствердження нашого народу.

24 серпня вже увійшло у життя українського народу як символ його самоствердження у вільному культурному і політичному просторі. Однак, як і на початку 90-х, далеко не всі розуміють, яких наполегливих зусиль вимагає справжня трансформація країни в демократичну державу. Незалежність, здобута, на перший погляд, таким легким шляхом, і досі не стала фактичною незалежністю народу від стереотипів свідомості, насаджених століттями бездержавності.

Навчитися по-новому мислити, а відтак по-новому працювати, скинути старі комплекси, як змертвілу шкіру, — справа декількох поколінь. У перші роки розбудови самостійної держави за хвилею ейфорії майже ніхто не помітив навали якісно нових проблем. Тому й трансформаційний потенціал країни і досі не повністю використано.

Економічна, культурна, моральна та, у великій мірі, політична прірва, які нам продовжують загрожувати, — це, найімовірніше закономірний наслідок тієї катастрофічної байдужості та бездіяльності, що проявляється нині на всіх щаблях політико-правової системи. У зв’язку з цим згадуються слова одного з найдотепніших письменників зі світовим іменем Бернарда Шоу, який казав, що охочий до роботи працює, а той, хто не хоче працювати, — повчає. Як не прикро, явища такої втечі від реальної роботи, западання в словесний анабіоз можна й нині спостерігати у нас як на рівні кухарки, так і на рівні політика найбільшого калібру. І коли кухарка в даному випадку ризикує хіба якістю обіду, то політики й державні діячі легковажать відповідальністю за долю держави й народу.

Поза проблемами, певним чином запрограмованими на психологічному рівні, мусимо бачити й підсумки практичної діяльності гілок влади, їхні прозріння та прорахунки.

Вельми суттєвою є потреба на рівні юридичної бази створити чіткий коридор законів, яким було б легко прямувати до реалізації реформ. Внутрішне право, як засвідчують парламентські експерти-правники «Трудової України», в багатьох розділах не узгоджене з міжнародними нормами.

Ліквідувати гальмівні протистояння в політикумі можна тільки діалогом. Взаєморозуміння між представниками більшості і меншості у політичному процесі є однією з головних передумов демократії. Конструктивнішою повинна стати і співпраця гілок влади. Майбутнє визначатиме не перетягування повноважень, не векторний різнобій за прикладом лебедя, рака та щуки, а прагматична робота задля досягнення ефективних домовленностей. На протистоянні уряду і парламенту Україна вже не раз обпікалася. Без сумніву, новий Кабінет міністрів врахує цей болючий досвід свого попередника, котрий досяг певних економічних показників, але допустив прорахунки в кадровій політиці, не зумів закріпити успіх консенсусом із законодавчим органом влади, натомість віддавшись демонстрації своїх досягнень. Конкретний інструментарій тактичних кроків економічної й політичної розбудови країни відтепер треба нанизувати на осердя продуктивної співпраці Верховної Ради та уряду. Саме така сконсолідована влада здатна повернути собі довіру народу.

Працюючи останніми роками в парламенті, керуючи роботою однієї з найбільших фракцій, я роблю висновок, що гостро реагувати на весь обшир нинішніх проблем мусять не лише державні діячі, а й населення, чиєї громадської позиції іноді так бракує, щоби підштовхнути до активних дій політиків. І проблеми наші, треба сказати, закономірні, бо ж тільки раби, за яких давно все вирішив господар, не мають проблем. Проживши ці етапні десять років у незалежній державі, можемо з гідністю назвати і найважливіші точки, відкладені на шкалі наших досягнень, — констатувати, що процеси демократизації суспільного життя в Україні вже не зворотні, що цей важкий період перманентної «перехідності» все-таки дав свої неоціненні плоди, що країна подолала останнє десятирічя в мирі і спокої, попри намагання деструктивних сил збурити соціальні настрої.

Тож нехай наповняться сьогодні наші серця невичерпними силами віри, надії й любові до України, а в душах додасться ще більше снаги й упевненості в своїх силах. Бо століття бездіяльної інерції, безвір’я, німоти й рабського страху вже не повернуться. Бо цівілізаційний вибір України вже зроблено остаточно. Попереду — тисячоліття праці на власній вільній ниві, тисячоліття злагоди й толерантності, заможності й процвітання. Попереду — довга нелегка, але вдячна робота багатьох поколінь задля утвердження свого високого призначення в колі європейских націй!