«Уранці я пішов до книгарні і купив собі «The Catcher in the Rye». Я страшенно люблю цю книгу. Більша частина мене — це Голден Колфілд, а менша — диявол», — так свідчив у поліційній частині один не вельми типовий убивця через кілька годин після скоєння злочину і затримання. До вбивці ми, либонь, ще повернемось, але зараз мова про книгу та її героя. Цього року їм виповнюється рівно п’ятдесят.

Слово честі, не знаю, як мені бути з філологічною точністю. Перекладена свого часу російською назва Селінджерового роману «Над пропастью во ржи» (зміст образу та й метафоричне мислення загалом, напевно, дозволяли саме таку перекладацьку версію), на жаль, була сприйнята як догма для інших національних шкіл і традицій; таким чином, припускаю, і з’явився український варіант «Над прірвою в житі», неодноразово й аж навіть якось закономірно спотворюваний потім усілякими коректорами та іншими причетними. Що не кажіть, а спотворення таки напрошувалося само собою, друге «т» так і пхалося у хрестоматійне роберто-бернсівське «жито», щоб стати «життям». Спробували б ці коректори в такий же спосіб напоганити з первинним російським «во ржи»! Мені залишається тільки меланхолійно думати про нездійснене, про те, що — вже не знаю хто: автор, редактор чи цензор українського перекладу — міг виявитися самостійнішим, піти відмінним від еталонного російського шляхом і назвати роман, ну хоча б, скажімо, «Ловець у житах». І завдяки цьому я, пишучи сьогодні про півстолітній ювілей цього роману, не мучився б раз у раз спокусою другого «т» в його назві. Хоч, можливо, саме тут варто скористатися й деякими питомо українськими мовними перевагами: у нас, як відомо, й «жито», і «життя» одного кореня й одного роду, тож можуть видатися й синонімами.

Так от, про життя. У цьому випадку — про життя книги. Передусім воно виявилося бурхливим: роман мало кому відомого перед тим Дж. Д. Селінджера чи не моментально став культовим, вісті про нього поширювалися — тут зацитую — мов поцілунки, з вуст в уста, відтак прийшло випробування бестселером, перекладами, накладами, мовами світу, читацькими клубами, небезпечною відданістю фанатиків і — що ще небезпечніше — інсценізаціями та екранізаціями. Одним із найголовніших підсумків цього буму можна вважати той, що Селінджерів роман (як би він там не називався) досьогодні перебуває в самій що не є топ-десятці культурно-мистецьких явищ, які радикально змінили Америку. Десь там, зовсім поруч із ним, поезія бітників, перш за все Ґінзберґа, роман Керуака «В дорозі», абстрактний експресіонізм Джексона Поллока, кул Чарлі Паркера, боп Майлза Девіса, потім ще Кен Кізі з його «Гніздом зозулі», ангели-мотоциклісти, Боб Дилан, хтось іще назвав би Амірі Барака й «чорних пантер», хтось інший — «дітей-квітів», хтось додав би Енді Воргола чи, скажімо, війну у В’єтнамі. Адже війна в Кореї не змінила Америку так, як війна у В’єтнамі, зауважуємо побіжно й повертаємося до Селінджера. Бо в ряду перелічених явищ він разом зі своїм романом був і залишається серед лідерів — як за хронологією, так і за вагомістю.

Мені здається, Америка 51-го року була жахливо самовдоволеною країною. Вона вважала, ніби виграла останню війну і була не проти повигравати всі наступні. Вона вміла пишатися собою майже так само безнадійно, як і сталінська Росія. Вона пишалася своїми просторами, автомобілями, сендвічами, бензозаправками, кораблями, фільмами і піснями, раз і назавжди врегульованими стосунками роботодавців та найманців, а головне — батьків і дітей. Але одного дня у світ вийшла книга, зі сторінок якої патологічно правдолюбний брехун-тінейджер, описуючи кілька діб власного зависання в нелегальній ситуації між виключенням зі школи й вимушеним поверненням додому, почав уголос називати речі своїми іменами. Таке іноді буває з літературою: майже всі навколо про щось таке думають, здогадуються, щось таке відчувають, аж тут виходить книга, де все це сформульовано й названо, цинічно, цілісно і нищівно. Ось це — підла шкільна рутина з пануванням посередностей, це — гнилі зуби й вугрі, це — суїцидальна глухота оточення, це — пісна готельна проституція, а це — нудотна до спазмів пуританська етика з її остаточним позалюдським прагматизмом, а все разом — суцільний фальш, і що в ньому робити цій нормальній людині, малому Голденові Колфілду, з його ненормативною лексикою, невичерпними фантазмами й непоясненною любов’ю до диких качок у Сентрал Парку? І як йому віднайти за цією несправжньою Америкою справжню — ту, що її кількома роками пізніше Аллен Ґінзберґ назове втраченою Америкою любові? І чи взагалі в самій лише Америці тут справа?

Роман Селінджера належить до тих книжок, до яких, уперше прочитаних своєчасно, тобто приблизно в того ж таки Голдена віці, потім хочеш і любиш повертатися. Що важливіше — повертатися і знаходити в цій, на перший погляд, простій забавній тканині, в цьому звичайному наративі, в цьому нехитрому чтиві, дедалі глибші знаки. Несподіванки так і чигали на мене при перечитуванні і в двадцять три роки, і в тридцять два, і пізніше. Але зараз не час і не місце для моїх особистих рефлексій — що там ця замерзла в Голденовій руці грудка снігу, ця єгипетська мумія в музеї, ця уявлювана куля в животі!..

Саме так — куля в животі, проте далеко не уявлювана. Роман мав значно відданіших від мене, грішного, читачів.

9 грудня 1980 року Марк Девід Чепмен почав свій день з того, що придбав у книгарні чергове (Голден Колфілд сказав би — мільйонне) видання роману Селінджера і зайняв свою вичікувальну позицію перед входом до будинку «Дакота» поруч із тим таки Сентрал Парком (топографія! ось вона!) у тому ж таки Нью-Йорку. Марк Девід Чепмен не просто любив цей роман, він вважав, що його більша (і краща) частина складається з Голдена Колфілда. І саме Голден з його фантазмами був той, хто вимовив у ньому щось на кшталт «Каналія Джон мусить подохнути». Але вранці він усього лише взяв у каналії автограф, коли той вийшов до лімузину з «Дакоти».

Каналія Джон був насправді Джон Леннон, інший Чепменів кумир, який незадовго перед тим заявив, що нині він популярніший від Ісуса Христа. Безумовно, менша частина Чепмена (диявол) була такою заявою тільки втішена. Але більша частина (Голден-правдолюб) такого не витримала. Далі ви все знаєте. Моя інтерпретація події мало чим відрізняється від загальновідомої.

О 10.50 вечора Йоко і Джон повертаються лімузином до «Дакоти». Той самий Голден/Чепмен усе ще стовбичить перед будинком. Йоко в рахунок не йде — вона першою зникає з поля зору. Для нас — і для Голдена передусім — зараз важливий Джон. Він широко, легковажно й короткозоро ступає житами, він рухається до прірви, навіть не підозрюючи про її існування, він навіть не чує, як Голден-ловець кричить усередині Марка Чепмена «Do it! Do it! Do it!», він тільки обертається почувши його, Чепменове, «Пане Леннон!» — і дістає одну по одній свої п’ять куль, бо як по-іншому зупинити його, як врятувати його, каналію? Після всього, що він наговорив, написав, наспівав?

Коли за пару хвилин прибуває поліція, вбивця сумирно сидить на тротуарі, тримаючи в руках розгорнуту книгу. Можливо, як виправдання. Можливо, як звинувачення.