Нарешті я закінчила школу і можу написати все погане, що я про неї думаю! Тобто хороше теж можу, але це я могла весь час, а погане — тільки тепер! А взагалі, про свою школу конкретно я нічого писати не буду. По-перше, там ще чотири роки вчитися моєму братові; а по-друге, порівняно з іншими вона цілком пристойна. Натомість напишу про українську шкільну систему загалом, оскільки їй, попри всі «реформи» й «демократизації навчального процесу», ще ой як далеко до «світового рівня».

Отже, я дійшла висновку, що наші школи не сприяють, а шкодять «всебічному розвиткові»дитини. Єдине, чим можуть похвалитися наші випускники, — це величезною кількістю непотрібної інформації. Наші голови — наче перевантажені комп’ютери з безліччю програм (з яких ми користуємося лише чвертю). І нічого не залишається, як стерти ці програми з пам’яті. Навіщо мені, наприклад, знати сталу Авогадро, якщо я не матиму нічого спільного з хімією? У крайньому разі, якщо для чогось і знадобиться, то завжди можна заглянути до довідника. Як у нас навчаються у школі? Учитель сказав: «Завтра контрольна за параграфами 40—50». От учні за вечір визубрюють ті параграфи (або готують на них шпаргалки), пишуть контрольну і забувають усе наступного ж дня! Особливо, якщо той предмет їх зовсім не цікавить. А як вчаться діти, скажімо, в Америці? За перші вісім років їм намагаються дати основні поняття з кожного предмета — елементарний рівень для загального розвитку. Після цього вони вже більш-менш бачать, які предмети їх цікавлять, і продовжують вивчати їх у старших класах. По-моєму, це набагато ефективніше. Але спробуй скажи це котромусь українському вчителеві! Та він тебе за такі слова задушить! Мовляв, там учні тупі, нічого не знають. Якщо дитина не уявляє, чому дорівнює похідна від Х, то тут уже й говорити нема про що! А насправді «там»школярі просто не знають того, що їм не потрібно. Я ж, навчаючись рік в американській школі, вчила і похідну, й інтеграли у класі з тридцятьма американськими учнями. І ті 30, які вибрали цей предмет, знали, чому дорівнює похідна від Х: їм подобалася математика і вони збиралися продовжити її вивчення в університеті. До речі, моя мама навіть не знає, що таке «похідна», хоча вчилася в нашій радянській школі і навіть отримала золоту медаль! Просто вона забула...

По-друге, українські школи фактично гроблять здоров’я учнів. Якщо провести ретельне медичне обстеження наших та іноземних дітей, то результати будуть явно не на нашу користь. Наші за домашніми завданнями до півночі псують зір; від контрольних і фронтальних опитувань руйнують нервову систему; і, звичайно ж, для занять спортом не вистачає часу! Натомість за кордоном і уроків чомусь менше, і контрольні з невідомих причин проходять спокійніше, і спортом займається рівно стільки дітей, скільки у нас не займається! Принаймні, там у кожній школі є спортивні команди, гравці яких є місцевими героями, і за них уболівають не лише батьки, а й учителі з однокласниками. А у моєму класі в Україні майже ніхто не займався спортом регулярно, принаймні, не заявляв про це публічно...

По-третє, наша сувора дисципліна є лише легендою. Ми любимо заявляти, що «там»діти невиховані, не поважають учителя, називаючи його на ім’я і т. д. У нас же учні у кращому разі залякані і закомплексовані, а у гіршому — позаочі видумують вчителям образливі прізвиська! У нас немає учня, який би жодного разу не списував, а списування (окрім того, що це нечесно) — неабияка неповага до вчителя. Учитель дурний — я спишу, а він не помітить, поставить п’ятірку (чи то пак 12 балів)! В Америці за списування, як і за шпаргалки, зі школи виключають, а у нас, якщо прийдуть батьки з подарунком, то діти можуть взагалі розраховувати на спокійне життя, тривалість якого визначається розміром подарунка. (Хоча, заради справедливості, скажу, що у моїй школі вчителі не вимагають подарунків. Здебільшого їх приносять самі батьки, бажаючи людянішого ставлення до своєї дитини і розуміючи скрутне фінансове становище учителів. Тож проблему можна і варто вирішувати в більш цивілізований спосіб — приватними уроками, що й не заборонено і для самого учня корисно.)

Але найгіршим у наших школах є зневажливе ставлення до учнів. Я розумію, що учителькам мало платять, а вдома на них нерідко чекають сердиті чоловіки і противні діти, як каже мій тато. Але хіба це дає їм право знущатися над учнями і принижувати їх? Звичайно, так далеко заходять не всі «наставники», проте всі нинішні й колишні учні, з якими мені доводилося говорити (з різних шкіл і регіонів України), мають хоча б один такий «приємний» спогад.

То кого там рідна школа повинна виховувати? Майбутнє покоління — основу демократичного суспільства? Якщо у нас уже зі школи знають, що брехати, ображати, халтурити, жити за рахунок інших, давати хабарі тощо — це нормальне явище, то не дивуйтеся, якщо замість демократичного суспільства у нас вийде таке, як тепер.

Ну а щоб моя стаття не здавалася надто песимістичною, напишу ще й трохи позитивного про наші школи. Адже у кожної речі, як відомо, два боки... Школа повинна готувати до самостійного життя. Може, й справді нашим дітям корисніше знати не якісь там «основи демократичного суспільства», а як, де і кому давати хабарі? Ось хоча б і при вступі до вузу... Окрім того, школа морально готує нас до постійних майбутніх принижень, конфліктів з начальством тощо.

Та й щось-таки змінюється у нашому гнилому королівстві: на випускному вечорі моя директорка від імені вчителів навіть попросила у випускників пробачення за всі можливі (а таки можливі!) несправедливості і образи!..

Особисто у мене лишилися найкращі спогади про молодші класи і мою першу вчительку. Я думаю, що в Україні молодша школа просто чудова. Якщо порівняти з тією ж Америкою, де з дітьми панькаються, як з ляльками, і в результаті вони до п’ятого класу не вміють гаразд ні писати, ні рахувати, то у нас дітей досить швидко й ефективно привчають до роботи. Малюків також «розвивають» у різноманітних гуртках. Це вже потім вони все кидають і проводять вільний час як не у підворіттях за пляшкою чи цигаркою, так за телевізором чи комп’ютерними іграми.

А вся та інформація, яку нам закладають у голови у старших класах, може, колись і знадобиться, хтозна... От підеш грати у «Перший мільйон», дійдеш до останнього запитання, аж бац: «Чому дорівнює стала Авогадро?». Ну, і чотири варіанти відповідей. Тут і згадаєш рідну школу...