Отже, вирішено. Я відкриваю свій бізнес! Правда, своїх “бізнесів” я вже мала безліч: здавання пляшок із-під пива (кожна з них коштує аж 25 коп.!); baby-sitting (особливо для дітей багатеньких іноземців, яким потрібні няньки зі знанням англійської та французької мов); відклеювання і перепродаж (татові) випадково непроштампованих марок з його ж конвертів; друкування татових статей на комп’ютері; збирання і продаж полуниць у бабусі та інші способи заробити або вициганити у когось гроші. Але цього разу все інакше. Мій новий бізнес — продаж майбутніх бестселерів. По-перше, це суспільно корисна справа, адже я (продавець) та всі інші (покупці) таким чином дружно підтримуємо національного книговиробника. А його просто необхідно підтримувати — це і дурню ясно. Навіть Кучма, здається, колись про це говорив на Першому національному.
По-друге, це особисто корисна справа, адже якщо я купуватиму книжки у видавництві, скажімо, за три гривні штука, а продаватиму за чотири, то це означає гривню прибутку з кожної книги. А за гривню можна купити порцію морозива в шоколадній глазурі...
І починаю я свій бізнес з “Зеленої Маргарити” Світлани Пиркало. (Якраз ця книжка коштує три гривні у видавництві “Смолоскип”, а я її продаватиму за чотири. Скільки порцій морозива я матиму! Отже, оголошення: “Усі охочі купуйте у мене майбутній бестселер “Зелена Маргарита” за 4 гривні. А неохочі — їдьте у видавництво і купуйте його за 3 гривні. Якщо не шкода часу і гривні на проїзд.)
Але чому саме “Зелена Маргарита”? Та дуже просто! Елементарно, Ватсоне! По-перше, тому, що це була одна з небагатьох книжок, яку я прочитала за день і до того ж “просто так”, бо вона мені сподобалася. Тобто, мені подобається багато книжок, але для того, щоб я взяла якусь книжку до рук, вона повинна бути або за шкільною програмою, або схвалена батьками чи друзями. А на цю я натрапила випадково і так само випадково почала гортати. А погортавши, захопила до школи: не могла не поділитися враженнями від такої класної книжки з іншими. Словом, після другої перерви “Зелена Маргарита” пішла по руках, і я її ледве знайшла наприкінці шкільного дня.
Ще жоден твір не викликав у нашому класі такої жвавої дискусії. “А ти читала це: “Вітаміни, люди — це просто супер. Вітаміни убивають прищі. Знаєте, що таке прищі? Я знаю. Це капєц”. — “А мені сподобалося, як вона каже: “Якщо куплю півкілограма ковбаси, до завтра її не стане. Якщо купити двісті грамів, її теж не стане. Тому краще купити вівсянки”. — “Слухайте: “Але насправді хто ж не любить жіночих журналів? Кому не подобаються душещипальні розповіді про те, як він її той, а вона його любила, а він, козел, ну, а потім вона почала нове життя і виграла з горя десять — а краще сто — тисяч доларів (не може ж вона їх заробити, справді), а він прийшов, а вона йому — пішов ти, а потім вийшла заміж за тенісиста, а потім — на їм усім, на! Поняли, казли?”
Отже, друга причина — народ оцінив. Третя причина — я вже маю замовлення від третини класу! Ну, це не так уже й багато — лише 10 порцій морозива, але якщо міряти процентами, то цифри вражаючі. 33 проц. бажають мати книжку Світлани Пиркало! 33 проц. — за! (Навіть комуністи не мали такої кількості голосів на виборах.) А якщо врахувати, що друга третина — хлопці, яких узагалі ніщо, крім комп’ютерних ігор, не цікавить, а третя третина — ще просто не проінформований і тому не зовсім утрачений електорат, то...
Для нас, учнів, особливо старшокласників, розповідь досвідченої post-студентки має не лише розважальне, а й пізнавальне значення. З її вуст ми дізнаємося про якості і недоліки різноманітних алкогольних напоїв: пива, самогону з лимонними шкірками, бальзаму “Тарас Шевченко” і всеможливих коктейлів:
“В-52”, “Секс зимой на пляже” та ін. (припускаю, що ці назви не вигадані). Вчимося правильно нюхати кокаїн: висипати на маленьке кишенькове дзеркальце, розвіяти стодоларовою купюрою; вдихнути половину однією ніздрею, другу половину — іншою, а що залишиться — втерти в ясна. (Ось так! Тепер і ви знатимете!) Ми довідуємося всю правду про “підер-клуби” та університетські гуртожитки (і різницю між ними); усвідомлюємо необхідність володіння комп’ютером та іноземними мовами. Поділяємо почуття героїні (її, до речі, звати Маргарита, як і той прославлений зелений коктейль), коли та каже, що хотіла б хоч рік повчитися, не думаючи, за що купити кілограм оселедців, бо ж бачимо у цьому своє недалеке майбутнє...
Це вам не верби з тополями і не воли з овечками минулого століття (тобто позаминулого, XIX-го). Це XXI століття з “крильцями надії”, мобілками, які “прикрашають мужчин”, “недорозвиненим українським капіталізмом” та American Dream. Хто з нас не мріє поїхати навчатися на рік в Америку, як Маргарита? Тільки щось вона наприкінці лапші на вуха навішала: “Тепер, коли я досягла свого, можу вам зізнатися: я нікуди не хочу”. Що, так прямо: отримала грант, а в Америку не поїде? Так їй хтось і повірить! Та й ця її історія з бойфрендом — ну навіщо такій кльовій самостійній тьоті якийсь безробітний, якого вона утримує разом з котом і який відрізняється від кота лише тим, що читає Канта? (До того ж, підозрюю, такий чудовий кіт теж читає Канта, коли ніхто не бачить.)
Правду кажучи, якщо постаратися, то і я б могла написати таку повість. Дістала б зі схованки щоденник, повставляла свої ненаписані статті і познаходила декілька безглуздих оголошень у газеті... О, це непогана ідея! Може, мені розпочати ще один бізнес — писання бестселерів?
