Для більшості наших тонкоорганізованих мужчин сорокаліття — дата відчаю й розпачу, бо банальний парадокс чи просто самообман дорослішання полягає в тому, що ти спершу ждеш зрілості, а досягнувши її, одразу, мов дурень, починаєш жалкувати за юністю, а щось найголовніше тим часом вже пролетіло. І тут від Івана було б не дивно почути щось на зразок: ах, навік утрачена Гуцульщина, ах, зросійщений Київ, ах, мої сорок років! Але мудрий Іван Малкович пережив цю самооману зарання (“Зближалося на тридцять літ; моря сповільна замерзали, дороги зчорна позіхали, і їжаком котився світ”), і звідтоді ця тема, в усякому разі як тема для вірша, його більше не цікавить. Принаймні, він не дає себе заманити в цей географічно-біографічний капкан, традиційний для української поезії та й для житейської філософії. Малкович, здається, зумів завбачливо пригальмувати перед тим капканом і, мов заєць, пішов по колу. Хороший хід: адже рух по прямій більше обкрадає тебе, ніж збагачує, а тут — і рухаєшся, і водночас не віддаляєшся від гнізда. Втім, це теж небезпечна спокуса, особливо для поета. Бо всяк, хто написав у житті бодай одного путнього вірша, знає, як хочеться написати того вірша ще раз, не заново, а саме знову! Хочеться, бо вже написаний вірш покидає автора, робить його сиротою й живе сам по собі. А Іван — з тих, кому вдається не відпускати від себе вірші довго. Під багатьма його поезіями стоїть по кілька дат. Ті, кому він дарує свої книжки, можуть підтвердити, що ці книжки завжди правлені рукою автора, там слово замінене, там тире або кома. Остання Іванова книжка, “З янголом на плечі”, існує, здається, навіть не в одному, а в кількох варіантах. Тобто Іван часом входить в одну річку не раз, всупереч старому Гераклітові. Це дозволяє йому залишатися цілісним і самозбереженим, не втрачаючи чогось дуже важливого. Він, мабуть, не зміг би написати “Мені тринадцятий минало”, бо у нього це не зовсім і не безповоротно “минало”, і тому нині правильно було б відзначати і сорокаріччя від дня народження, і сорокаріччя так званої творчої діяльності Малковича. Справа тут, либонь, не в самих віршах — це такий спосіб існування. Я навіть підозрюю, що своє знамените видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА” Малкович заснував лиш для того, щоб мати змогу скільки завгодно й коли завгодно повертатися до удач, які хочеться повторити чи бодай побути з ними довше (бо колись, як він ще не мав власного видавництва, пригадується, Іван доводив до сказу редакторів, котрим вручав свої вірші чи статті, — він приходив на останню верстку і заново все редагував!). Тоді це здавалось дитячою вередливістю, не більш.

Взагалі, літ п’ятнадцять тому Іван здавався дивним: після закінчення філфаку столичного університету мусив щодня їздити з Києва вчителювати до Гнідинської школи, а це ж треба рано вставати, а це ж незатишно й незручно, і він ображено надував губи й саме тоді написав “Місячний кант” — про дивака Івана, котрий хотів емігрувати аж на Місяць, і це виглядало чи не блюзнірством, адже за тих наївно-героїчних часів Гнідин був — ого! — майже як нині Києво-Могилянка! А виявилось, що Іван ще тоді надто гостро відчував оцю нашу пустелю, тобто те, що ми аж тепер відчули, як неможливість жити тут, у зганьбленій і спустошеній країні. Але поки більшість з нас це зрозуміли, він собі будував у цій пустелі свою оазу, таку собі маленьку Україну, якщо не ідеальну, то таку, де все ідеальне — узаконене і в пошані. В цій, збудованій Іваном, малій Україні живуть тільки красиві й талановиті люди, а тому не потрібні компроміси й коаліції. Тут все так, як мусить бути, а не так, як можливо. Тут є оте дивовижне видавництво “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, в якому можна без кінця вдосконалювати книжки, хоч вони й без того високопробні, колекційні, це такі книжки, всередині яких хочеться жити, як у доладному й затишному будиночку, і тих будиночків вибудувано вже кільканадцять.

Зрештою, Іванова мала Україна — теж така, в якій хочеться жити, бо вона така, як тобі й треба. І тут можна писати найніжніші вірші, можна обрати собі кумом чудового актора Богдана Бенюка, а інший твій кум — чудовий художник Кость Лавро, а синів можна запросто (і ніяк не інакше) назвати Тарасом та Гордієм. Втім, давати дітям які завгодно імена — ще невелика мудрість, назви хоч і Фемістоклюсом, як ото у Манілова. Тобто діти зватимуться так, як назвеш, але у Івана якось так виходить, що у нього все зветься так, як він хоче, і не просто зветься, а й насправді є таким, як він хоче. Скажімо, його дружина Ярина — така красива, що, здається, ніби він її сам собі начаклував, бо такі не трапляються чоловікові просто так, це — як вірш. Можливо, у Малковича оця здатність вичаклувати, здобути й дбайливо обжити собі країну, й самому щодня утоптувати там усі стежки — від шляхетського походження. Колись Малковичі носили герб Сас: на блакитному тлі щита — срібна стріла, а під нею — золотий півмісяць з двома зірками, а в надшоломнику — страусові пера, пронизані стрілою. Цей герб носило десь двісті шляхетських родів (такий самий герб, до речі, був і в предків Іванового ровесника Юрка Андруховича). Можливо, від шляхетського походження й вишукана бароковість поведінки. Пригадується, які запрошення Іван розсилав друзям на своє з Яриною весілля. На тих запрошеннях було написано, що подія відбудеться там-то і тоді-то, а саме — “квадранс по першій годині”, що стандартною мовою означало чверть на другу. Втім, вишуканість не є самовпевненість. Здається, улюблений Іванів вислів узято з Горація: “Звідки цей глечик, якщо ти до амфори брався?” Ось тому-то він і клопочеться отими дописуваннями-переписуваннями, а нині збирається удосконалити й перевидати книгу “Улюблені вірші”, хоча вона й без того вже кілька літ лишається неперевершеним шедевром не лише “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги”, а й взагалі серед українських дитячих книжок.

У колі поетів Малковича вважають бізнесменом, та він нібито за це й брався: років вісім тому сів за калькулятор, прикинув — і вийшло, що сьогодні він як видавець мав би вже стати мільйонером! Не став. Втім, те, що він робить, Малкович називає не бізнесом, а хобічним фанатизмом. Він каже, що найбільша його мрія — продати комусь “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Гу”, а самому працювати там просто редактором. Одна з останніх ідей — видати сто найкращих українських народних казок у власній редакції. Мета (не лише в цьому проекті, а взагалі у Івана) — показати дитині взірцеву Україну, якою можна по праву пишатися перед цілим світом. Та для такої книги потрібен герой. Але що робити, коли бездоганні українські герої скінчилися ще за Ярослава Мудрого, а всі інші наші герої, кого не візьми — Хмельницький, Грушевський — закінчували життя як невдахи. То що може служити взірцем замість героя? Малкович каже: таким взірцем може бути якісний текст, лише він здатен виправдати нас перед світом. Добрий текст — аргумент України, і я не зречусь цього, каже Іван, бо це дає мені і шанс, і сенс.