Оксана стояла десь внизу, за кафедрою, на самому дні великої фізичної аудиторії. Не знаю, чи виступала вона до цього у великих та малих фізичних аудиторіях, але підозрюю, що заняття українською літературою все ж таки сприяє плеканню подібної побутової психоделії, коли вірші доводиться читати в ленінських кімнатах, по забоях чи польових станах. Навіть у таких от великих і не дуже фізичних аудиторіях з натовпом (це слово саме у цьому випадку не має жодного негативного підтексту) зморених парами і випарами студентів, які перші п’ятнадцять хвилин уважно і недовірливо розглядають цю леді ін ред, котра так самовпевнено окупувала їхню кафедру.

З Оксаною взагалі важко розмовляти перші п’ятнадцять хвилин. Нарочита дистанційованість і щедрий сарказм щоразу зводять на манівці бурхливих словесних опадів, місцями з ожеледицею і налипанням снігу, вітер південно-західний, 9 — 11 метрів за секунду. Вже потім, після цих п’ятнадцяти хвилин, якщо ви матимете на їх подовження її та власні санкції, Оксана неодмінно втратить риси ток-шоу-стар, і ви обов’язково впізнаєте в ній ту саму поетку, в котрої “від такої тоски сопілками стають кістки”. Проте в умовах мистецької багатовекторності та малобюджетності терпимість і терплячість не надто культивуються, тож саме таку Оксану — екзальтовану (що традиційно списується публікою на рахунок вроджених неув’язок фемінізму) та дещо нахабну (що, за інерцією, списується туди ж) — і продукує вітчизняний культурологічний ринок, помножуючи її зображення та поширюючи присутність на шпальтах газет, моніторах тіві й поверхнях сірникових коробок. Оксана як перший правдивий літературний представник в українському шоу-просторі — карколомному і недоречному в своєму ентузіазмові — може також великою мірою слугувати за ілюстрацію і зразок того, як варто виживати за умов тотальних кисневих порожнин, що зустрічаються в навколишніх інтелектуальних мас-медіа-полях, більше того — як правильно і ощадливо ці порожнини заповнювати, зберігаючи при тому необхідний тобі кислотно-лужний баланс.

Натомість читання віршів уголос людям, які ці вірші раніше не чули, і є найкращим та найдієвішим способом подібного заповнення, вимагаючи, щоправда, від автора максимальної відкритості і відвертості, що потім може негативно відбитись на голосових зв’язках, нервах, нирках та інших органах творчої життєдіяльності. З цією Оксаною — максимально готовою до ударів і через це ще більш для ударів відкритою, можуть змиритись навіть ті, хто не сприймає її за інших обставин. Її поезія, як видається, великою мірою і залежить від Оксаниного відчуття своєї і чужої публіки, своєї і чужої великої аудиторії. Ось, скажімо, вже хто-хто, а Забужко, враховуючи її залюбленість в Нью-Йорк з передмістями і вільну орієнтацію в світовому літмейнстрімі, могла би дозволити собі і підказати іншим зосередитись на примхах і перевагах вільного вірша, з попередньою відмовою від доброї, але таки старої силабо-тоніки. Але ж ні, вона римує, майже суцільно, принаймні, саме римовані речі здебільшого читає “на людях”, проте саме оця проекція на подальше авторське “озвучення” і визначає видихову перебивчастість її рядків, писаних ніби з розрахунку на власне дихання, проговорення на одному подиху, де окремий рядок — окремий подих, і конструювання ритміки відбувається за допомогою своєї ж дикції і своїх легень. Те, що на папері може видатись лексично в’язким чи ритмічно розмитим, набуває адекватності, щойно озвучившись через її голос і інтонації. Думаю, сам процес читання для неї важить дуже багато, більше, ніж для багатьох інших поетів. Вона читати вміє, і зовні виглядає на те, що й любить “ето дєло”, надаючи цьому неоднозначному, з точки зору психоаналітики, заняттю особливого значення, навіть в своїх “Польових дослідженнях” писала була про те, що її не можна вибити з колії під час читання, оскільки існує певна фонетична оболонка, надійна і куленепробивна, що виникає під час читання оцих ось віршів українською мовою. Скоріш за все так воно і є, принаймні, з такою ж — ні, не легкістю, бо на легкість це не походить — радше, упевненістю, вона може читати і перед “снобами” (користуючись лексикою Подерв’янського), і перед публікою доволі випадковою. Запитайте її, вона потвердить — поганої публіки не буває. Буває непотрібна поезія, і — відповідно — непотрібні поети.

Власне, міра непотрібності і з’ясовується в перші десять — п’ятнадцять хвилин, котрі в нашому випадку йдуть на те, аби глядачі зайняли вільні місця, що їх стає дедалі менше, а Оксана за допомогою різних посилів з’ясувала, хто перед нею і наскільки важкою буде публіка цього разу. Цікаво, що після того, як вона припинила читати і почались відповіді на записки, частина глядачів, тих самих глядачів, які цього холодного харківського вечора, як сказано буде в хроніці культурних подій, прибились до необ’ємної і слабоопалюваної аудиторії на зустріч з “відомою письменницею Оксаною Забужко”, яка в свою чергу презентувала щойно видану саме в Харкові книгу вибраних поезій “Новий закон Архімеда”, так ось, частина глядачів знялась собі з місць і безжурно попрямувала по якихось своїх невідкладних справах, безкінечно далеких як від фізики, так і від лірики. Я певен, що вони пішли б і раніше, попри вказівки деканів та кураторів, коли б не вірші. Саме у випадку з поезією, як це не банально (по-моєму — зовсім і не банально) звучить, закони екранного шоу-бізнесу не спрацьовують, і аудиторія слабо реагує на ступінь розкрутки чи міру популярності “відомої письменниці”, і лише від неї і її віршів залежить, як довго і уважно будуть її слухати кілька сотень більш чи менш віддалених від гуманітарних наук юнаків та юнок. Ці кілька сотень слухали довго. Могли б, здається, слухати й довше.

Ось ніби що цікаво — всі її лексичні ряди і метафоричні конструкції виглядають настільки приватно і невід‘ємно від неї, що надміру зацікавлений слухач починає розраховувати на присутність подібного особистісного драйву і поза межами власне поезії, і десь тут відбувається зміна декорацій і підміна понять, вмикаються додаткові софіти й починається масовий психоз, базований на цитатах з прямих ефірів та народних переказів, внаслідок чого Оксана постає таким собі повпредом світового фемінізму в позняківському повіті, причому виплекане вітчизяними ЗМІ уявлення про Забужко як авторку передусім “Польових досліджень” обтяжує, як бачиться зовні, передовсім її саму, нагадуючи старий піонерський анекдот про Ілліча, котрий, виступаючи на мітингу, марно відбивається від натовпу трудящих, нервово повторюючи, що він не Леннон, а саме Ленін, але, врешті, махнувши рукою на світову революцію, затягує “Imagine”. Виглядає так, що Оксана мимоволі стала заручницею пережитого, описаного і виданого нею одного разу роману, який, слід відзначити, дав їй свого часу сто балів популярності і який до сьогодні дозволяє їй звертати на себе увагу ще когось поза вузьким колом продвинутих гуманітаріїв. Ось і цього разу — кожне друге питання було як не “Чому ви феміністка?”, так “Чому ви не любите чоловіків?”. Поезія, зазвичай, не викликає такої кількості питань, або, радше навпаки — поезія не потребує такої кількості авторських коментарів. Це й логічно: адже поезія і повинна лишати право на вибір, це ж не фізика, врешті-решт. Можете собі обирати, вільно курсуючи між фемінізмом і футуризмом, між ґендером і Гендріксом, між ток-шоу і самвидавом, все одно відслідковуючи, що десь поза цим всім, поза всіма розлогими і дещо абстрактними рефлексіями і рецензіями, поза вокзалами і видавництвами, букетами і овочами зберігається та книга з наївно-нахабною назвою і ретельно вибраними поезіями — вибраними часом, вибраними Оксаною, вибраними кимось, не відомим навіть їй.