Мимоволі ловиш себе на думці, що це сказано сьогодні, зараз, з приводу конкретних подій. Готуючи до друку книгу В.Чорновола “Пульс української незалежності”, я звернув увагу на те, що більша частина сказаного ним про щоденну конкретику несе на собі знак прогностики; у Чорновола був безумовно пророчий дар політичного передбачення. Саме цим він для нас нині найцікавіший — як людина стратегічного мислення, як істинний провідник і вождь. На його біду (а радше на біду його довкілля й суперництва), з ним воювали й змагалися — опоненти, друзі, вороги й “друзі” в лапках — найчастіше як з актуалізованим політиком партійної конкретики. На цьому часто стояла і його мітингова популярність — людям подобалось чути від нього реальне, чітке, сьогоденне. Але цей талант був не найвизначніша його іпостась. Сьогодні ні в кого нема сумніву, що від нас пішов стратегічний геній українського національного самоусвідомлення, філософ дисиденства, структурований практикою, освітою і культурою, людина вершинної суспільно-демократичної думки ХХ століття. Ось чому Вячеслав Чорновіл — людина на всі часи, істинний Національний герой України, який стоїть в одному ряду зі своїми геніальними попередниками — Іваном Мазепою та Богданом Хмельницьким, Тарасом Шевченком та Іваном Франком...

“Не сприймає рід людський пророків своїх і завжди побиває їх камінням, — пише дошкульний і сатирично налаштований до людства Джонатан Свіфт, — але люблять люди мучеників своїх і палко вшановують тих, кого замордували”. Справді так. Іменем Вячеслава Чорновола названо вулиці, бібліотеки й школи, множаться й стають реальністю нової української історії чорноволівські пам’ятні дошки й пам’ятники, йому присвячують вірші й дисертації, і все менше стає пасквільних листів (без підписів і зворотних адрес), де особливо непримиренні паплюжать його досі: не дає він їм спокою і по смерті. Пішла уже й зворотна хвиля — чимало вчорашніх опонентів мостяться до його посмертної слави, множиться число легенд і спогадів про спільні подвиги й битви; попереду небезпечна доба іконопису й знищення пам’яті про Чорновола через переведення його в бронзу (у прямому й переносному сенсі). Маємо багато прикладів того, як його іменем намагаються прикрити нешляхетні справи й ситуації, як прагнуть використати звучне Чорноволове ім’я для власних фарисейств та порахунків...

Признатися, я був шокований, одержавши з ІНТЕРНЕТУ повідомлення, що “Антипрезидентская оппозиция в эту субботу проведет в Киеве демонстрацию, приуроченную к двухлетию с момента гибели лидера Народного Руха Украины Вячеслава Чорновила. Об этом “Українським Новинам” сообщил координатор акции “Украина без Кучмы” Владимир Чемерис. Оппозиционеры планируют собрать митинг в несколько тысяч человек. Ориентировочно он начнется в 12.00 возле памятника Тараса Шевченко...”

Який це Чемерис? Наш колишній депутат, який принципово заперечував Народний Рух, іронізував з приводу керівної роль Чорновола в ньому і при нагоді “викривав” його? Це що ж, колони, керовані горопашним УНА-УНСО, понесуть тепер портрети покійного Чорновола? Може, прихоплять і пляшки з “коктейлем Молотова”

Дожилися...

Нагадаю тим, хто клянеться сьогодні в любові до Чорновола.

“Своєрідно відзначили День міста луганські крайні праві, — писала газета “Ракурс” за 18 вересня 1997 року. — Вони провели на вулиці КІМ, № 46 змагання з стрільби з пневматичної зброї. Мішенями слугували портрети лідера Народного Руху України Вячеслава Чорновола”.

Отака була дружба.

Я показав тоді Вячеславові цю газетку. Він лише посміхнувся своєю звичною ніяково-дитячою усмішкою:

— Не бери в голову. І не таке було. Що візьмеш з дурного? Та й скільки їх там отаких ... Вони й стріляти як слід не вміють.

Жарт не дуже вдався, і вже з гіркою, чисто чорноволівською інтонацією він завершив:

— Господи, ну й Україну ми збудували!

Він помилився. Стріляти вони навчилися влучно.

Тепер Чорновола нема. А його, м’яко кажучи, опоненти — живуть і процвітають. І намагаються заробити на його загибелі дивіденди...

Вячеслав Чорновіл був прозірливий політик і передбачав спробу повернення на політичну сцену політичних бомжів, які прагнуть скористатися з економічних негараздів — і повернути історичні голоблі назад, до Союзу й соціалізму. Але йому й на думку не спадало, що в одній упрязі можуть піти не соромлячись одні інших, ліві і крайні праві. Як не могло йому й в страхітному сні привидітись, що його син Тарас Чорновіл сяде за один опозиційний стіл із соціалістом Морозом і Ко, а в раптовому нападі люті, втративши самоконтроль — шматуватиме біля пам’ятника Кобзареві українські національні символи, — ті, за які карався його батько! Можна зрозуміти “провідника опозиційної молоді” Юрія Луценка, який “іде вірним шляхом”, продовжуючи комуністичні заповіти свого батька, секретаря обкому партії, відомого ненависника української незалежності. Але щоб пліч-о-пліч з ним “у боротьбі за краще майбутнє” став син іншого батька, — син Чорновола? Львівська організація Народного Руху України поставила Тарасові ультиматум: або він повертається до фракції НРУ, категорично відходить від позиції Мороза — Луценка, — або ті, хто приймав його до Руху й відвойовував для нього мандат народного депутата, змушені будуть зробити категоричні висновки...

Добре було б нам дослухатися до таких слів Вячеслава Чорновола:

“І парламенти, і прем’єри, і президенти приходять і відходять, залишається тільки свята справа нашого історичного відродження, справа демократії та державної незалежності. Відданість їй не на словах, а на ділі — єдиний критерій ставлення і до політики, і до політиків”.

Я не маю сумніву, що в цю критичну для української держави годину, коли на молдовський кшталт силами деяких правих розчищається дорога до влади лівим, а отже, до повалення української незалежності, Вячеслав Чорновіл схвалив би акції блоку НРУ-ПРП-КУН на підтримку прем’єр-міністра Віктора Ющенка. І не пішов би на чолі тих колон, які створили українській демократії таку лиху й ганебну славу. І вважав би, як вважаю я, як вважають мої соратники по Руху, як вважають усі культурні люди, використання свята Кобзаря для таких ницих цілей — ганьбою і фарисейством.

“Ми не авантюристи, — заявляв Вячеслав Чорновіл, — ми разом з комуністами не будемо йти в якусь крайню опозицію, щоб валити Українську державу”.

Така його відповідь з дня вчорашнього — сьогоднішнім, які хочуть прикритися його портретом.

Між тим Україна справді загрожена. Судочинство у кризі, Генеральна прокуратура міняє орієнтації, як джентльмен забруднені рукавички, міліція, забувши Закон, виходить на страйк, парламент нагадує п’єсу “Човен хитається”. Відсторонення комуністів від влади у парламенті було, безумовно, явищем прогресивним — але непослідовним. Сформована більшість не стала політично єдиною, в ній об’єдналися праві партії — з олігархами. А будь-яке об’єднання — це як спілка коня і вершника; і дуже важливо, хто на кому їде верхи. Сьогодні праві партії — і вбивство Чорновола на це вплинуло! — ослаблені, і правлять бал у парламенті — олігархи. А гроші для олігархів, як відомо, не пахнуть. І це стало ризикованим для національних інтересів держави. Отож, ми існуємо у стані перманентно парламентської кризи, яка лише тимчасово не набуває ознак вибуху. Тимчасово! Бо олігархічні групи активно конкурентні у розподілі ресурсів і впливів, а урядові чинники для них — не інструмент зміцнення держави, а лише важелі для здобуття першості. У такий спосіб ці “керманичі” послаблюють державу — чим кують гвіздки для власного розп’яття, бо міць держави є запорукою їхньої вигоди. Тому для гримування власного обличчя їм потрібні партії. І якщо раніше наявність у парламенті сильного конкурента (лівого!) стримувала їхні апетити, то сьогодні боротьба між ними розгорілася не на життя, а на смерть. Деякі слабші партійки стають для них об’єктом полювання, якісь партії вони пробують взяти в оренду з подальшим викупом, ще інших — підштовхують до розколу, не шкодуючи на те грошей.

Існує універсальний закон поступу. Першу хвилю національно-демократичного піднесення творять люди духу та ідеї. Вони здобувають для народу певні символічні цінності й стають героями. Часто посмертно — як Вячеслав Чорновіл.

Хвилю романтиків та ідеалістів змінює хвиля буржуазної революції. До влади приходять (або повертаються) спритніші, обережніші, ті, що пересиділи скруту і війну в тилу, які зуміли використати ситуацію і нажити особистий (незрідка кримінальний) капітал. Буржуазна революція — революція прагматиків. На цьому другому етапі народ, задля якого здійснювалась революція, лишається у програші, позаяк саме за його рахунок збагатились оті другі, що осідлали переможну хвилю. Але позаяк у державі панує бідність і розруха, злидарі з надією дивляться на нових багатіїв, сподіваючись від них реальної допомоги, й обирають велику їх частину до парламенту. Національно-демократичні партії ослаблюються, оскільки вони відсторонені від реальної влади й не мають змоги вплинути на загарбницький перерозподіл ресурсів і посад. Цей процес дуже тривожив В. Чорновола.

Так, у нашому випадку незалежність було здобуто безкровно. Ліві, переживши невеличкий шок, швидко оговталися і повернулися до влади; одні під старими червоними знаменами, інші — під новими жовто-блакитними, ще інші — під бізнесовими. У добу незалежності України ліві роками були й лишалися у міністрах, прокурорах, головах колгоспів, у правителях областей, у червоних директорах, в армії та флоті, у вузах і школах; вони першими очолили банки й перші оволоділи прибутковим закордонням. А проте лише невеличка їх частка — і не зразу — адаптувалася до цінностей нової України. Звідси й уповільнення або й повне гальмування реформ, приватизації тощо. Отож сьогодні ми в кульмінації етапу, який можна умовно назвати буржуазною революцією, позначеній глибоко ешелонованим наступом олігархів, — в атмосфері продуманої мімікрії і творення власного “патріотичного” алібі, гучних закликів до єднання під час захисту держави й народу: я бачу це в Україні наочно в загрозливій динаміці.

Її перспектива не менш загрозлива й не менш конфліктна. Стримати і скерувати цей процес у потрібне русло здатні лише два чинники. Це міцна, чесна й прозора президентська влада (звільнена від впливу олігархічних, вічно мінливих — позаяк конкурентних — інтересів) — на переходовому етапі вона має бути особливо твердою, — і духовна субстанція, виразником якої є в державі клас мислячий, тобто інтелігенція. Якщо в Україні не відбудеться переорієнтація від суто економічних проблем і вартостей до цінностей загальнонаціональних, до явищ духовного порядку (мова, культура, освіта, церква, мистецтво, родина, література, філософія, книговидання, національне телебачення, незалежна преса, право, культ державності і, найголовніше — розворот обличчям від Росії до Європи), процес нашого становлення буде вкрай важкий і драматичний. На цьому наполягав В. Чорновіл, і за два роки після його смерті ситуація лише загострилась.

Перспектива політичного розвитку України — чітке окреслення української національної ідеї й об’єднання навколо неї всіх: уряду, парламенту, партій, олігархів, робітників і селян, національної буржуазії, церкви, — усіх, хто вважає себе громадянами України. Лише тоді українська держава відбудеться. Це — вистраждана ідея, за неї надто багато було пролито крові. Ідеї, за які йдуть на ешафот, приречені на перемогу. Абсолютно переконаний, що так воно й буде. Хотілося б тільки до цього дожити.

Два роки без Вячеслава Чорновола — роки складні і небезпечні. Його загибель багато що змінила в цій державі, яка ще не навчила шанувати ані національної ідеї, ані своїх провідників. На політичну сцену рвуться люди, заклопотані ідеєю “реставрації Бурбонів”. Звичайно ж, ми всі разом — ті, котрі цю незалежність виборювали, — цього не дозволимо.

Свого часу Україна драматично помилилась, не обравши Чорновола на президента. Цьому допомогла і частина правих, які висунули своїх кандидатів — всупереч ідеї Народного Руху; і смертельно налякані ліві, для яких Чорновіл і на той час залишився ворогом № 1; і значна частина українських обивателів, яка вважала за краще проголосувати за вчорашнього секретаря ЦК КПУ, ніж за дисидента і політичного в’язня. Чехія того не злякалась — і Вацлав Гавел вивів її з прориву. Не злякалися Польща й Литва: Валєнса й Ландсбергіс дали своїм державам могутній поштовх, хоч і поступилися потім місцем перед іншими соціальними силами.

На жаль, Україна обрала інший шлях, і сьогодні ми пожинаємо гіркі плоди власної нерішучості. З минулого треба винести вогонь, а не попіл — зрозуміймо хоч зараз, уже з історичної дистанції, яким згубним стало для українського суспільства ігнорування шляху, запропонованого Чорноволом. Рано чи пізно ми на цей шлях вийдемо.

Але краще хай це станеться раніше, ніж пізніше.