У робочу групу з питань міждержавних відносин по захисту жертв нацизму та учасників бойових дій у зарубіжних країнах комітету у закордонних справах Верховної Ради України та в депутатську групу “Трудова Україна”, які я очолюю, надходять тисячі листів і звернень. Їх надсилають як окремі громадяни, так і представники громадських об’єднань колишніх в’язнів, які в роки Другої світової війни зазнали нацистських переслідувань. Практично усі ці звернення, поряд із іншими конкретними проблемами, містять запитання про терміни початку компенсаційних виплат жертвам нацистських переслідувань. Такі запити наших співгромадян цілком справедливі, адже німецька сторона уже зібрала необхідні кошти у своєму фонді, а наші зобов’язання юридичного характеру також повністю виконані. Здавалось би, ніяких перепон для затримок у виконанні зобов’язань з боку Федерального фонду немає.

Та все ж відтермінування виплат жертвам нацистських переслідувань триває, воно має певні причини, які необхідно довести до відома українського загалу, щоб остаточно розставити усі крапки над “і” та заспокоїти збурену громадську думку. Річ у тім, що основним мотивом для німецької сторони у започаткуванні компенсаційних виплат жертвам нацизму була необхідність нарешті встановити юридичний мир стосовно тих сотень тисяч позовних заяв, які у судових установах різних країн світу подали проти німецьких підприємств колишні примусові робітники націонал-соціалізму. Німеччина, таким чином, робила спробу звести всі позови в один і, здійснивши виплати матеріальних компенсацій на основі міждержавних домовленостей, раз і назавжди закрити для себе страшну сторінку жертв нацистських переслідувань. Для цього, як відомо, процедура виплати, що чинна сьогодні, передбачає підписання кожним, хто отримує компенсацію, окремої заяви, у якій йдеться про відмову надалі від будь-яких претензій до Німеччини.

Однак на сьогодні з усіх раніше поданих сотень тисяч позовів до німецьких підприємств, які у роки Другої світової війни використовували рабську працю в’язнів, один-єдиний колективний позов ще залишився. Його подано у США проти німецьких банків. Після чергового судового засідання у цій справі американська суддя Ш. Крам так і не ухвалила рішення про відведення позову. Однією з основних причин стало те, що німецька промисловість до кінця не внесла до Федерального компенсаційного фонду визначену їй частку (на сьогодні не вистачає близько 1,4 млрд. марок).

З іншого боку, Фондова ініціатива німецької промисловості, посилаючись на положення Спільної декларації від 17 липня 2000 року, вважає, що первинним має бути саме припинення всіх судових позовів проти німецьких підприємств. І лише після цього решта суми буде перерахована. Німецькі ж ЗМІ подають думку президента німецького об’єднання торгово-промислових палат, який вважає, що вказані 1,4 млрд. марок можуть бути зібрані вже впродовж восьми тижнів.

У той самий час представники асоціацій, що об’єднують жертв ІІІ рейху з України, Білорусії, Росії, Чехії, Польщі та інших країн, особисто звернулися до судді, у віданні якої перебуває справа. Вони закликали усунути нарешті останню перепону, що затримує компенсації. Та через певні особливості судової системи США, “правового миру” з Німеччиною, який вона тепер називає головною передумовою початку виплат, досі не досягнуто.

Для з’ясування позиції німецької сторони наприкінці минулого місяця ми зустрілися з уповноваженим Федерального фонду “Пам’ять, відповідальність і майбутнє” по зв’язках з партнерськими організаціями Г. Заатхофом. З його відповідей на наші запитання стало зрозуміло, що у німецької сторони на той час ще не було уявлення, як діяти при такому розвиткові подій. Тому наша робоча група вирішила задіяти всі можливі демократичні важелі впливу на німецьку сторону. За спільною ініціативою робочої групи та депутатської групи “Трудова Україна” у Верховній Раді генеральному секретарю бундестагу Федеративної Республіки Німеччина та депутатам бундестагу було надіслано листа від Верховної Ради України. Ми закликали німецьку сторону використати всі можливі засоби для якнайшвидшого доведення доброї справи до логічного завершення. Адже вже понад півсторіччя наші співгромадяни позбавлені визнання беззастережного права на справедливу компенсацію не тільки за примусову й рабську працю, але й за приниження і перенесені знущання.

З цією ж метою на адресу віце-прем’єр-міністра України Миколи Жулинського мною від імені робочої групи з питань міждержавних відносин по захисту жертв нацизму та учасників бойових дій у зарубіжних країнах також надіслано звернення з проханням вжити заходів. І уряд України, без сумніву, усіма можливими дипломатичними засобами також зверне увагу німецької сторони на невідкладну необхідність виконання нею її зобов’язань.

Як бачимо, питання перебуває під контролем найвищих владних органів нашої держави, тож немає сумніву, що виплати почнуться уже найближчим часом.

Хочу наголосити, що ми добре розуміємо моральну і матеріальну потребу в компенсаціях наших співгромадян, які зазнали жорстоких страждань та переслідувань у роки війни, і поділяємо їхні почуття. Переконаний, ми не повинні допустити, щоб вибачення Німеччини, оголошені у Берліні 17 грудня 1999 року вустами президента Німеччини Й. Рау, прозвучали лише над могилами.