Це був дивний перехід. Щойно ви знаходились в урбанізованих кварталах Мюнхена, переступали через трамвайні колії і стояли на світлофорах, аж ось, зайшовши за кам’яну огорожу, опинялись в цілком відокремленому просторі, яким і повинен бути цвинтар, а опинились ви, пояснюю, саме на головному мюнхенському цвинтарі. Це було два роки тому, взимку, коли Мюнхен готувався до свого карнавалу, а українці ховали Івана Кошелівця — одного з найвідоміших діаспорних літературознавців. Цвинтар був завалений снігом, і десь поміж масових поховань італійських, австрійських та німецьких вояків знаходилась і українська ділянка, навіть тут, на цвинтарі, відсторонена і відділена від інших. На плитах ніби прочитувались сторінки зовсім недавньої історії — Бандера, Стецько, тепер ось Кошелівець. Під соснами стояли представники громади, теж наче історичні персонажі — старі солдати, які поміж окупованою Україною і переможеною Європою свого часу вибрали-таки Європу, хай чужу, проте до них не ворожу, видно було, що цим людям довелось за цей час ховати не одного земляка, заповнюючи поступово відведену для українців ділянку. Серед них була і Емма Андієвська, яка ховала свого чоловіка.

Кілька років тому вони разом приїздили до Харкова. Емма виступала з читанням віршів, вдячні читачі навіть потягнули тоді рукопис її нового роману (щоправда, пізніше повернули), після того Емма Андієвська на сході України не з’являлась, лишаючись для середньостатистичного шанувальника вітчизняної літератури поеткою з Мюнхена, представницею Нью-Йоркської групи, саме з її ім’ям в багатьох асоціювався український Мюнхен, примножуючи таким чином давню українську традицію навіть найвіддаленіші куточки планети пов’язувати з присутнім в цьому куточку, хай не значним, проте все-таки українським елементом.

Вже в наступні пару тижнів вдалось з нею поспілкуватись, швидко і легко захоплюючись цією незвичайною жінкою, яка відпочатку не підпадала під уявлення про представниць української еміграції. Емма і не є емігранткою, навпаки — вона запросто може зарахувати до еміграції оточуючий її соціум з усіма аборигенами включно, натомість залишаючи для себе своє власне, нікому не належне місце, що вислизає з-поза митних обмежень об‘єднаної Європи. Емма — громадянка Всесвіту, і Всесвіт цей, без сумніву, український, тому, спостерігаючи за нею, перш за все бачиш це перманентне, навіть на побутовому рівні, облаштування свого персонального часу і простору, в який важко проникнути і з якого ще важче вислизнути. Останнє, зрештою, і не потрібне.

Вона показує вам панораму власного простору різко і без попередження. Ви заходите з нею до підсобних приміщень Українського вільного університету, і раптом вона розгортає перед вами свої потрясаючі гобелени, запросто, ніби це якісь домашні ужиткові речі, скаржачись принагідно на складнощі виробництва і навіть не приховуючи власного задоволення від кінцевого результату. Вона виводить вас із якогось мюнхенського фаст-фуду, проїздить з вами на передмістя, заходить до невідомої вам скляної будови, всуціль завішаної її роботами, і ви самі розумієте, наскільки неправдоподібним і разом з тим єдино можливим є таке активне суміщення засніжених пристанційних приміщень з цими розлогими полотнами і гобеленами. В еміграції так поводитись неможливо, це ще одне потвердження того, що Емма має завжди при собі свою універсальну систему координат, яка, втім, є точнішою за загальноприйняту.

Вона вміло і ефектно дає інтерв’ю, що зраджує в ній професійну журналістку з багаторічним стажем. Разом з тим помітно, що їй бракує подібних інтерв’ю, що вона розраховує на значно більшу увагу з боку зацікавлених і може цю увагу задовільнити, оскільки ставлячи їй чергове питання щодо оцінки якихось специфічних особливостей літературного процесу, скажімо, можете навіть не сумніватись, що вона має з цього приводу свою особливу думку, власну фішку, чергове підтвердження, що це сказала саме вона — Емма Андієвська.

Вона активно заперечує свою приналежність до літературних корпорацій зі згаданою Нью-Йоркською поетичною групою включно. Переповідаючи свою біографію, з дещо відстороненою легкістю говорить про переїзд родини до Німеччини, власні хвороби, особливості родинного життя, в усьому ніби підкреслюючи, що весь цей так званий “життєвий шлях”, ще звідтоді, з її 16 чи 17 років був лише необов’язковим, проте невід’ємним додатком до того, що вона писала і малювала. Додатком, що забирав багато часу, сил і енергії, при цьому завжди залишаючись лише побічним антуражем в її панорамі. Вона легко дарує потрібні і непотрібні вам речі, виявляє обізнаність з найостаннішими новинами вітчизняної літератури, дає публічні поради Бу-Ба-Бу і Оксані Забужко, іронізує над собою і оточуючими, залишаючи за собою право дещо дистанційованого і від цього більш об‘єктивного ставлення до всього того “материкового” корпусу української літератури, до якого, через особливості функціонування літератури в УРСР, ніколи не належала. “Що таке літпроцес? — говорить вона. — Я поза всім. Який процес? Та макулатура, яку вони там виписували? Вона мене абсолютно не цікавила. Подумаєш”. Немає підстав їй не довіряти, оскільки в якийсь момент розумієш, що може й справді Кастанеда є більш актуальним для твоєї літератури, ніж Гончар.

Емма розповідає, як свого часу вигадала двох поетів — грека Ліхноса і негра Варумбу Друмбгу, створивши їм біографії, написавши за них їхні твори і розмістивши їх як переклади у власній книзі “Риба і розмір”. Говорить, що захоплювалась в той час античною культурою і переказами Берега Слонової Кістки. Підкреслює свій інтерес до китайської та індуської культур, зазначає, що вивчала санскрит. Її картини, її вірші і проза десь там і знаходяться — на перетині, на взаємопроникненні різних культур з їхнім безміром і позачасовістю, все це об‘єднується у її Всесвіті, її Україні, як вона це називає, стверджуючи доволі переконливо, що захотіла свого часу створити свою власну Україну і таки створила її.

Вже поза цим лишаються видані і невидані книги, колеги по існуючих чи неіснуючих угрупованнях, більш чи менш помітна присутність у вітчизняній літературі, більше того — сама потреба подібної присутності. Емма жодною мірою не належить до еміграції, саме це поняття навряд чи можна долучити до неї. Вона живе в своєму персональному Всесвіті, своїй мові, своєму Мюнхені, “зусібіч оточеному” передмістями, станціями і цвинтарями, які щороку засипаються снігом. З року в рік, якраз напередодні карнавалу.