Премія має два ступені: перший — дві пляшки ужгородського коньяку, другий — одна. Можна передбачити, що популярною буде друга премія, бо її лауреат побіжить за другою пляшкою й тут же урівняється з найкращим стилістом. Премію цю придумав письменник Євген Пашковський, сам стиліст неперевершений. Можливо, тому першу премію імені Медвідя отримав сам Медвідь, а другу — не присуджували.
Остання книжка Медвідя видана львівською “Кальварією”. Оповідання, яке дало назву всій книжці — “Льох”, я прочитав останнім. Я його взагалі не хотів читати, бо мені його переказали, і переказали дуже просто: мовляв, там сорокарічна молодиця спокушає дванадцятирічного хлопчика. Я собі подумав: знову модне збочення, я цього не хочу. Але потім, з обов’язку, прочитав і здивувався: поза сюжетом в оповіданні було щось втішне й кришталево чисте. Я читав це пізно ввечері, й спалося мені після цього добре й затишно, так, немов Київ уперше за багато років став моєю справжньою домівкою. Це був просто подарунок, бо після Григора Тютюнника, здається, ніхто й не брався лікувати нашу одвічну сільську ностальгію. А в тій книжці одне з оповідань зветься “Село як метафора” — назва промовистіша, ніж те, що під нею.
— Я можу похвалитися тим, що моє село Кодня, воно поліетнічне, багаторелігійне, там потужний католицький струмінь і православ’я, й іудаїзм і там ці етноси й віросповідання поєднувались гармонійно. І в старих людях, героях моїх творів, лишився певний аристократизм. Зараз воно таке саме нещасне, як і більшість сіл, але за часу мого дитинства, і я це намагався відбити в своїх творах, я почувався в якійсь космічній колисці, і в цьому був високий трагізм і висока радість, якісь особливо високі регістри переживань, оці усі етнорелігійні притаманності трансформувалися в особливу ауру. І тепер, коли мова заходить про якісь етнорелігійні конфлікти чи непорозуміння, я дякую долі, що виріс в іншому світі, досконалому. І всі оці міфи, що українці, мовляв, історично винні — це мене глибоко обурює, бо мені є з чим узгодити мої стосунки зі світом.
— Якщо брати не так високо — тебе читають у твоїй рідній Кодні?
— Звичайно, там знають, що я письменник. Ну були такі дядьки, які казали: що він таке гівно про мене понаписував? Погрожували морду набити, але Бог милував. Не те, що вони там знають мою творчість, просто знають, що от наш Славка — письменник, от людина не самознищилась, а досягла чогось там, у Києві, і цього їм досить.
— Ну ось остання книжка “Льох”, вона там вже є?
— Я не розповсюджую свої книжки. Ну можу тітці подарувати, а потім через рік приїду, стріну когось: “О, казали у тебе якась книжка була!” Тобто, признаються, що щось знають про тебе, і цього досить, кажуть: наш Славка пише!
— А батьки?
— Батьків уже немає. Мама була швея, шила все життя. А батько завідував молочарнею. До того він був офіцер совєцької армії, після війни повернувся в село, і, як освіченому чоловіку, дали йому ту молочарню. Можливо, це його й погубило, бо він мусив жити за правилами тамтешньої еліти, в яку входять сільські глитаї, знаєш, комірники, бригадири — з ними треба було пити.
— Зрештою, всі ці запитання зводяться до одного: для кого ти пишеш? Щось сталося у нас за останнє десятиліття. Ще недавно здавалась незаперечною формула Драча: у нас нема поета, який би в дитинстві не ганяв курей з городу. А нам хотілося, щоб наша література була ще й повноцінно-міською. І ось вона такою стала, але при цьому сільський світогляд ніби втратив адресата. От перестав писати вірші Славко Чернілевський. Це навіть ширше, ніж література — скажімо, мені здається, носії певної культури стали самотні, їх нема кому читати. Коли я читав твій роман “Кров по соломі”, то відчував трагізм, якого не відчував, навіть читаючи Тютюнника. Для мене цей роман — відчайдушна спроба зафіксувати зникаючу матерію. Ти почуваєшся самотнім, коли заходить мова про адресата?
— Якихось комплексів не почуваю, хоча б тому, що за мною стоїть походження, про яке я казав.
— Але ж це немовби втрачене походження, це те, чого вже нема.
— Коли вимирає рід і ти не можеш вернутися до діда, баби, тітки, батька-матері, до хати — це втрати біологічні. Але на духовному рівні все це нікуди не зникає. Отже, комплексів у мене нема, але певна незручність і незатишність, звісно, є. Те, що я пишу, то апеляція до певної культурної енергії, до певного етнокультурного міфу, а не до конкретних людей. Конкретні читачі — ними можуть бути студенти, для яких це виглядає цікавими філологічними вправами, чи кілька критиків, але тут коло замикається, бо саме вони визнають мою мову складно-незрозумілою. Чому — не знаю. У порівнянні з тим, що примітивно називають сільською прозою, я, звичайно, пішов далі. Але це разом з тим і безвихідь. Можливо, вони відчувають, що те, куди я зайшов, там нема виходу й далі йти страшно. У нас і досі тривають оці давні міфологічні нісенітниці — мовляв, сільська проза, міська проза. Невже незрозуміло, що ці проблеми перейшли у вимір онтологічних, філософських категорій, і для мене не має значення, пишу я про київський дворик чи про наш двір у Кодні. Ділити — це непорозуміння. От ми й досі говоримо, що історія України трагічна, доля письменників і народу трагічна. Ну, якщо це суцільна трагедія, значить, з цього треба зробити певний висновок на користь собі. Я це називаю Трагедія як Культура. І я хотів би показати, що наш історичний досвід, який часто називають приреченим, безперспективним для сучасної цивілізації, досвід, який, мовляв, негоден увійти в Європу чи Америку — то все тут дуже просто — цей досвід треба перевести на інший рівень розуміння, і зрадіти, бо все це зовсім не трагічне й не складне, а веселе, просте й радісне.
— “Льох” для мене саме таким і є.
— Власне, я як письменник не повинен загальмовуватись на тому, що це “незрозуміло”. Зрештою, люди в селі і в місті завжди жили одними моделями існування. Але наш час докорінно змінився, і письменник повинен боятися тільки одного: своєї корпоративної розподіленості. Бо читачі — лікарі, інженери, бізнесмени, вони читають і вловлюють проблему, а от науковці, старші чи молодші, одностайно кажуть: у тебе мова трудна і, на жаль, сільська тема. Ну не парадокс? А я тим часом впевнений, що історію української душі недостатньо показувати через характерологію, типажі чи сюжети, як у класиків. Українське буття можна відтворювати як модель. От про “Льох” мені кажуть: ах, це ти такий малий був і отаке робив? Може, й був, може, й робив, але все це набагато складніше. І це одна з поразок перед лицем читача — стилістична і філософська складність письма. Письменник постає нечуваним герметиком. Очевидно, нещасність мого існування в тім, що я завжди відчував те, що втрачено, і мусив несамовито надолужувати його. Мені важливо заповнити порожнини в минулому. Я думаю, що найкращі зразки сучасної літератури — це спроби заповнити порожнини нашого недавнього й невдалого минулого. Адже українська література не пройшла звичайного випробування реалізмом. Те, що у нас називалося реалізмом, то була ціла система табу. А те, що тепер називають постмодернізмом, то і є звичайнісінький реалізм, тобто те, чого раніше не можна було писати. У нас епоха не постмодернізму, а постсоцреалізму. Як би ми не намагалися прикрашати все, що пишемо, приналежністю до всіляких “шкіл”, це цяцькування. А тут би просто треба, як каже Валерій Шевчук, вклякнути, посоромитися й визнати, що ми значно простіші.
— Але ж тобі дорікають якраз за складність!
— Інколи мені мариться, сниться, що я свої твори, всі до одного, переписую інакше. Навіть “Льох” сниться, що я його переписав на сто-двісті сторінок рафінованої прози, якоїсь такої як у Гессе абощо. Ні, я цього ніколи не зроблю, але є такі марення, тобто я намагаюся собі уявити, як ця мовна структура виглядала б в іншому вимірі.
— Але це неможливо переповісти поза певною мовною матерією. Все ж дивно, чому саме філологи вважають твою мову важкою.
— Можливо, біда в тім, що я не філолог. Але я не зловживаю діалектом.
— Тебе намагалися перекладати?
— У дев’яностому році в Москві виходила книжка, там намагалися зберегти ці, як їм здавалося, екзотизми, тобто, не “возле забора”, а “возле тина”, і це виглядало пародійно. Ну, то їхні проблеми. А у нас, я помітив, нині вимагають простоти. Навіть коли я друкував свої колонки в газетах, а колонка ж потребує коротких зрозумілих речень, я так і робив, а все одно казали: чому ви так складно пишете? Але ж куди вже простіше? І я зрозумів, що людей навіть не мова турбує, а думки, які там вкладені, вони хочуть, щоб ці думки були простішими. Чому, мовляв, я загнав героїв у льох? Це їх непокоїть, і вони кажуть: ах, як складно написано! Але я думаю, що проблема складності полягає не в мові, не в тому, знаєш ти п’ять ієрогліфів чи вісім. Українська мова — то не сукупність слів, а певна енергія, за допомогою якої ми залагоджуємо свої стосунки з нашими демонами, смертю, страхом. Тобто, це спосіб гармонізувати себе зі світом. От роман “Кров по соломі” — це не епічний роман, я там хотів сказати про масову тотальну збожеволеність, і це стосується не тільки мого села, а всієї української імперії.
— Ти сказав “українська імперія”. Ти не обмовився?
— Ні, я люблю цей термін. Якщо злочинці стають елітарною частиною суспільства і вся інформаційна структура поширюється на них, коли більше пишуть про повій, а не про письменників чи акторів, і преса це смакує — то це, за всіма ознаками, імперія, а не нормальна держава. А “Кров по соломі” — це спосіб порятувати себе, сказати, що ми ще живі, ми є мислена структура. Мені важливо було написати мислений, а не побутовий роман, і тут я переосмислив традиційну українську літературу, де переважає етнопсихологізм, характерологія, побут, але є речі, які можна передати тільки в спосіб мисленої енергії.
— Перед цим ти сказав, що проти “корпоративності”, але ж належиш до певної літературної асоціації.
— Я належу навіть до кількох асоціацій. Але коли кажу про корпоративність, тут не йдеться про творче об’єднання. Корпорованість суспільства — це його новий перерозподіл. Раніше ми говорили про певні класи — селяни, робітники, інтелігенція, різні прошарки. А в нинішні корпоративні структури можуть входити люди різних класів, іх об’єднує певний спосіб мислення й поведінки. Скажімо, директор київського банку має в селі на Житомирщині кума. А їхні діти поїхали в Америку на навчання. А сусіди займаються дрібним бізнесом, а дружина директора банку утворила маленький фонд допомоги дітям-сиротам. А кум із села час од часу приїжджає, порося привозить. Бачиш, які різні люди тут об’єднані? Можливо, такі зв’язки існували й раніше, але тепер вони набули більшої виразності. І письменник сьогодні, на жаль, мусить усвідомити свою причетність не до історії культури, не до свого роду чи малої батьківщини, а до корпорації. І якщо він не встигає себе осмислити у корпоративній приналежності, він приречений на поразку. Я, мабуть, саме й належу до письменників, які не визначилися з оцією корпоративністю. Письменник сьогодні зазнав найбільшої поразки і врази — не тим, що він не може видати книжку чи заробити грошей, а тим, що відчув: він перейшов у вимір приватної особи. А це тягне за собою розпач, роздратування. І коли письменники нині переходять до публічних плачів та криків, це означає, що письменник у нашому житті був останнім оптимістом. Він намагався своїм словом заповнити велетенську порожнечу. А тепер цього не треба, і письменник втратив рештки свого оптимізму. І це небезпечно, бо найперше, що він зробить у цьому стані розпачу, — він почне знищувати мову, і усю зримо існуючу структуру, і своє вміння малювати. І ми таким чином прийдемо до омріяного жанру масової літератури, суто розважальної. І як почуватися мені з моїм “Льохом” чи “Кров’ю по соломі”? Чи вийти ще на якісь рівні, чи просто поставити три крапки?
