Нового голову обиратиме виборчий Синод у кінці січня. Цю дату призначили тому, що відразу після похорону Синод (а це мало бути 2/3 єпископів з правом голосу) зібратися не зміг: не всі єпископи змогли прилетіти до Львова у розпал Різдвяних свят. Владика Гузар як керуючий справами УГКЦ головує церквою зараз, він же скликатиме єпископів 24 січня для виборів нового верховного архієпископа УГКЦ.
— Ваше Преосвященство, кого називають серед можливих наступників?
— Багато різних людей згадувалося, але хто є справжнім претендентом на наступництво буде вирішуватися 24 січня. Перед тим, як ми приступимо до голосування, я буду просити кожного претендента, щоб він заздалегідь не тільки продумав, але, по можливості, і письмово виклав своє бачення майбутнього та потреб нашої церкви.
— Наскільки я знаю, в Україні ще жодного разу не обирали голову УГКЦ...
— Так, це нова справа для нас. Як це не парадоксально, але ми зрозуміли, що навіть не маємо чіткого обряду введення на престол нового голови церкви. Адже такого ще не було. Попередні провідники УГКЦ або призначалися в Римі, або перебирали головування церквою як наступники силою закону.
— Якою буде процедура обрання голови УГКЦ?
— Перш за все, я як керуючий справами скликаю владик, вони з’їжджаються з різних кінців світу. Так робиться, коли вмирає Папа. Протягом дев’яти днів після смерті понтифіка щодня служать урочисту літургію, під час якої дев’ять проповідників намагаються окреслити риси того провідника, якого їм треба. Минулого разу вони зійшлися на тому, що їм не потрібно політика, не потрібно дипломата, не потрібно адміністратора, а потрібен душпастир. Так і ми будемо намагатися проаналізувати, якої людини нам треба. А тоді приступимо до голосування і оберемо. Оскільки ми обираємо не патріарха, а верховного архієпископа, то він мусить отримати підтвердження Папи. Коли воно прийде, ми привітаємо нового голову та поїдемо додому. І хай робить собі, що хоче. Але будемо всі допомагати, хто би це не був.
— Який, на вашу думку, провідник потрібен церкві на даному етапі?
— Мені здається, потрібна людина, яка візьме до уваги наші безпосередні потреби, зокрема — забезпечення єдності церкви в Україні та за її межами. Ця людина, мені здається, має бути відкрита для шукання єдності з православними. Вона має розуміти проблеми відносин церкви і держави, церкви і суспільства в Україні, а крім того, повинна усвідомлювати потребу оздоровлення сім’ї, доброго виховання священників та мирян. Можна б іще додати про поняття тотожності завдань греко-католицької церкви в рамках вселенської церкви.
— Як ви ставитеся до ідеї, що церква зараз потребує сильного провідника масштабу Йосифа Сліпого, який свого часу не побоявся проголосити себе патріархом і змусити весь світ себе визнати?
— Особистості виміру Андрея Шептицького чи Йосифа Сліпого — це непересічні люди. Треба дивитись реалістично: особи такого масштабу, правду кажучи, не видно, її нема. А значить, потрібно шукати людину, яку у політичному світі називають технократом, професіоналом. Хоча є одна річ, надзвичайно важлива для церкви: хто б це не був, він мусить наголошувати на розвитку духовного життя церкви, бо для того вона й існує.
— Чи готова церква до того, щоб нарешті довершити формування правовідносин з Ватиканом, зокрема у справі офіційного отримання патріархального устрою УГКЦ?
— Ми активно працюємо над цією проблематикою. У грудні у Ватикані відбулися зустрічі, на яких був присутній майже весь наш єпископат, і ми намагалися сказати про наші потреби. Я сподіваюся, що це матиме наслідки. Бачите, Ватикан має свою історію, досвід і власні погляди на справи. Ми живемо і працюємо в Україні, а сьогодні обставини далеко не такі, якими були 50 чи 100 років тому, отже, ми мусимо відповідно реагувати і представляти наші інтереси. Але, мені здається, що дуже важливо поважати також позицію Ватикану, інших патріархатів, і намагатися знайти таке вирішення проблем, яке б не лише задовольняло нас, а врахувало б інтереси всіх сторін.
— Щодо питання створення патріархату УГКЦ в Україні — існують різні думки і всередині церкви, і поза нею. Багато хто вважає, що керівництво церкви, занадто лояльне до Апостольської столиці і проявляє недостатню активність у справі здобуття патріархального статусу...
— Ми люди дисципліновані, і якщо Другий Вселенський Собор у Ватикані постановив, що створення патріархатів належить до компетенції Вселенського Собору або Папи, то ми це поважаємо і не збираємося робити якісь революційні кроки. Потребу патріархального устрою ми мусимо з нашого боку чітко обґрунтувати. Є така небезпека: люди чимось захоплюються, чогось домагаються, насправді не знаючи, чого хочуть. Це має бути дуже поважне, далекосяжне рішення, яке стосується не лише нашої церкви, а також інших церков, з якими ми маємо контакт.
— Ви вважаєте, що УГКЦ ще не готова до проголошення патріархату?
— Думка про патріархат дуже стара. Ще на початку XVII століття, за Митрополита Могили, були спроби налагодити співжиття між тими, хто прийняв тодішню унію, і тими, хто її не визнав. І вже у 20-х роках XVII століття думали над тим, щоб знайти об’єднання у спільному патріархаті. Патріархальний устрій не є чимось новим, тільки усвідомлення його необхідності наростало дуже поволі. Пожвавилася та справа у 60-х роках, коли вийшов на волю Блаженніший Йосиф Сліпий.
У 63-му році він заявив про цю потребу на Вселенському Соборі. Але багатьох наших людей це заскочило зненацька: вони захопилися цією ідеєю, але не мали чіткого її розуміння. І ще сьогодні багатьох приваблює ідея патріархату, але навряд чи всі розуміють, що це означає і для чого це. Є суперечності навіть між владиками, ми дискутуємо, і з тої різниці поглядів кристалізується спільна думка.
— Як ви вважаєте, чи може вплинути приїзд в Україну Папи Римського на процес визнання УГКЦ?
— Перш за все, ціль його приїзду є духовною, це пожвавить релігійне життя. Ми вже почали роботу над тим, щоб провести солідну духовну підготовку, щоб зрозуміти, хто є Папа для нас. Ми мусимо людей підготувати, щоб приїзд Папи, моління разом з ним чи його слова, звернені до нас, були завершенням певного процесу — тоді буде ефект. Тільки чекати, що Папа приїде, і щось зміниться — було б нереалістично. Нам найважливіше цей візит духовно та релігійно використати, щоб люди відчули, що це — свого роду визнання того всього, що ця церква перетерпіла за свою вірність, за свою єдність у католицькій церкві.
— Зараз, коли настає третє тисячоліття, у минулому залишається багато недоліків, зокрема, викривлень понять християнства. Що може привнести УГКЦ у справу піднесення віри?
— Ми мусимо дуже інтенсивно працювати над, я назву це, духовною тотожністю церкви. Це значить, що ми повинні чітко визначити завдання нашої церкви в Україні. Власне, в такому морально розбитому світі церква мусить бути вчителькою, доброю матір’ю, яка виконує своє найперше завдання — вести людей до Бога. Інші речі: організаційні, адміністративні, — вони другорядні.
— В Європі, де все частіше говорять про занепад віри, християнських цінностей, є люди, які дивляться саме на УГКЦ як на силу, яка може піднести християнство...
— Я думаю, що в європейських країнах є серйозні проблеми, ми опинилися в кращому становищі, ніж вони. Ми пройшли горнило переслідувань і страждань, а отже, ми повинні випромінювати глибоке розуміння християнства в щоденному житті. Тому для нас проблема єдності церкви — це не просто бажання зійтись і мати одну церкву. Тільки коли ми будемо однією церквою, ми зможемо виконати належно своє завдання.
Я не можу сказати, чи це реально в найближчому майбутньому, але мені здається, що ми мусимо працювати над тим, щоб збудити в душах людей прагнення єдності. Бо сьогодні є багато балачок, але нема справжнього бажання. Якщо воно буде, якщо люди будуть готові навіть віддати життя за те, щоб церква була одна — тоді ми об’єднаємося. Коли це станеться, ми не знаємо, але мусить бути прагнення, дійсна любов єдності мусить бути.
